Печера ідей

Геракл раптом підніс руку. Діагорові на якусь мить здалося, наче розгадник збирається заткнути собі рота, щоб не промовитися, але той, погладивши невеличку, посріблену сивиною борідку, сказав:
— На перший погляд, усе видається дуже простим. Трамахове тіло, як тобі відомо, було вкрите слідами від укусів, але… не все. Його руки були майже неушкоджені. І це була та дрібниця, яка мене здивувала. Адже найперше, що робить людина, коли на неї кидаються, це затуляється руками, і саме на них припадають перші рани. Як же пояснити, що на бідолашного Трамаха напала ціла вовча зграя і майже не зачепила його рук? Існує лише одне пояснення: вовки натрапили на Трамаха щонайменше непритомного і стали шматувати його без спротиву… Вони відразу взялися до справи й навіть вирвали йому серце…
— Не треба подробиць, — попрохав Діагор. — Я лише ніяк не збагну, як це все пов’язане… — ураз він замовк. Розгадник пильно дивився на нього, немовби Діагорові очі краще за слова виражали його думки. — Стривай-но: ти сказав, що вовки знайшли Трамаха щонайменше непритомного…
— Трамах так і не пішов тоді на полювання, — безпристрасно вів далі Геракл. — Я припускаю, що він збирався все розповісти. Імовірно, Менехм… мені хочеться думати, що то був саме Менехм… призначив йому зустріч того дня за Містом, щоби спробувати якось домовитися. Дійшло до суперечки… можливо, бійки. А може, Менехм заздалегідь вирішив, що змусить Трамаха замовкнути найжорстокішим способом. Згодом йому ще й пощастило: вовки знищили всі докази. Утім, це лише мій здогад…
— Атож, бо Трамах міг просто спати, коли на нього наскочили вовки, — зауважив Діагор.
Геракл заперечно похитав головою.
— Людина, яка спить, здатна прокинутися й боронитись… Ні, не думаю: Трамахові рани свідчать про те, що він не боронився. Вовки знайшли нерухоме тіло.
— А може…
— …він знепритомнів з якоїсь іншої причини, так? Я думав про це спершу. Тому й не хотів розповідати тобі про свої підозри. Але якщо це так, чому після смерті товариша Анфіс та Евней почали боятися? Анфіс навіть вирішив покинути Афіни…
— Може, вони бояться, що ми викриємо їхнє подвійне життя?
Геракл відповів негайно, мовби давно обміркував усі Діагорові припущення:
— Ти забуваєш про останню деталь: якщо вони так бояться бути викритими, то чому й далі так поводяться? Я не заперечую, що їх непокоїть викриття, але гадаю, що значно більше їх непокоїть Менехм… Я тобі вже казав, що трохи порозпитував про нього. Це чоловік запальний та жорстокий і, попри худорлявість, неймовірно сильний фізично. Можливо, тепер Анфіс та Евней знають, на що він здатний, і налякані через це.
Філософ заплющив очі й зціпив губи. Його душила лють.
— Клятий… покидьок, — витиснув він. — Що ти пропонуєш? Публічно звинуватити його?
— Поки що ні. Спершу ми маємо визначити ступінь провини кожного з них. Потім треба дізнатися докладно, що саме сталося з Трамахом. І нарешті… — Гераклове обличчя прибрало дивного виразу, — …найважливіше — сподіватися, що те неприємне відчуття, яке оселилось у мене всередині відтоді, як я погодився взятися за цю справу, відчуття, яке, наче велетенське око, пильнує мої думки… треба сподіватися, що воно хибне…
— А в чому полягає твоє відчуття?
Гераклів погляд, загублений у нічній темряві, був непроникним. Помовчавши якусь хвилю, розгадник повільно відповів:
— У тому, що мені здається, ніби вперше в житті я помиляюсь у всьому.*
__________
<sup>* У цій останній частині найчастіше повторюються слова «очі» й «пильнувати». Останнє трапляється у віршах, які автор вкладає в уста хору: «Тебе пильнують!» Таким чином, ейдезис у цьому розділі подвійний: з одного боку, образ Стімфалійських птахів далі вказує на Гераклові подвиги, а з іншого — мовиться про «Перекладача» й «очі, які пильнують». Що це може значити? «Перекладач» має щось «пильнувати»? Хтось «пильнує» за «Перекладачем?» Завтра я збираюся в гості до Арістіда, ерудита й Монталового приятеля.</sup>
  
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Ось воно, очі бачили його в пітьмі. Він довго невпинно шукав його, пильно видивляючись у темних кам’яних закрутах печери. Це знову було воно, жодних сумнівів. Він пізнав його, як і раніше, за звуком — глухим биттям, немовби обтягнутий шкірою кулак бійця розмірено гупав у його голові. Але не це його турбувало найбільше, а рука, що висіла в повітрі, щосили стискаючи вирване серце, — абсурдне видовище, яке годі було осягнути логікою і яке його раціональні очі відмовлялися приймати. Потрібно було дивитися далі, туди, де закінчувалося плече. Але чому саме там морок був найгустіший? Геть, розійдися, темряво! Треба конче дізнатися, що криється в тому згустку чорноти, чиє тіло, чий образ. Він наблизився й простягнув руку… Биття посилилося. Оглушений, він раптом прокинувся… і здивовано виявив, що удари не припинилися.
Хтось чимдуж гатив у двері.
— Що таке?..
Це був не сон: хтось справді наполегливо стукав. Геракл налапав плащ, акуратно згорнутий на стільці біля ложа. Крізь вузеньку шпарину віконця ледь-ледь прозирав пильний погляд Світанку. Коли розгадник вийшов у коридор, до нього підпливло овальне обличчя, на якому були тільки чорні отвори для очей.
— Понсіко, відчини двері! — сказав Геракл.
Спершу його стурбувало, що рабиня нічого не відповіла, а тоді він збагнув, яке це безглуздя. «Зевса ради, я ще не прокинувся остаточно: Понсіка ж не може говорити». Дівчина в лівій руці тримала світильник, а правою нервово жестикулювала.
— Що?.. Страх?.. Ти боїшся?.. Не будь дурною!.. Треба відчинити двері!
Невдоволено буркочучи, він відштовхнув Понсіку й попрямував у передпокій. Стукіт повторився. Світла не було — Геракл пригадав, що єдиний каганець був у рабині, — тож коли він відчинив двері, жахіття, яке щойно снилося йому — таке схоже на те, що снилося й минулої ночі, — торкнулося його пам’яті, наче павутина, що торкається неуважних очей того, хто, забувши про пильність, ступає темними коридорами старого будинку. Але на порозі Геракл побачив не руку, що стискає тріпотливе серце, а чоловічу постать. Понсіка, яка надійшла майже відразу, освітила обличчя: середніх літ, із пильними каправими очима. Одягнений чоловік був у сірий рабський плащ.
— Мене послав мій господар Діагор із повідомленням для Геракла Понтора, — промовив він із сильним беотійським акцентом.
— Я Геракл Понтор. Кажи.
Раб, дещо знесмілений бентежливим виглядом Понсіки, нерішуче підкорився:
— Повідомлення таке: «Приходь якнайшвидше. Сталася ще одна смерть».*
__________
<sup>* На цьому п’ятий розділ закінчується. Я завершив його переклад уже після розмови з професором Арістідом. Це чоловік добротливий і сердечний, який жестикулює багато, а всміхається скупо. Здається, він, наче Понсіка, героїня книжки, більше розмовляє руками, ніж обличчям, вираз якого неначе закам’янів. Мабуть, лише його очі… мало не написав «пильні» (ейдезис проліз уже й у мої думки)… отож, мабуть, лише його очі — єдина рухома й людська риса серед безживної пустелі повного обличчя з гострою чорною борідкою на східний лад. Він прийняв мене у своїй просторій вітальні. «Ласкаво прошу», — сказав, коротко всміхнувшись, і вказав на один зі стільців перед столом. Я почав із того, що розповів йому про книжку. Арістід не чув ні про яку «Печеру ідей» невідомого автора, написану невдовзі після Пелопоннеської війни, але тема привернула його увагу. Питання він закрив невиразним жестом, даючи мені зрозуміти, що коли вже цією книжкою зацікавився Монтал, то «вона того варта».</sup>
<sup>Коли я згадав про ейдезис, на Арістідовому обличчі з’явився зосереджений вираз.</sup>
<sup>— Цікаво, — сказав він. — Останні роки свого життя Монтал присвятив вивченню ейдетичних текстів: він переклав чималу їх кількість і підготував остаточні редакції кількох оригіналів. Я навіть сказав би, що він став одержимим ейдезисом. І я цьому не дивуюся: у мене є знайомі, які поклали все своє життя на те, щоб розгадати головний ключ ейдетичного твору. Запевняю тебе, ці тексти можуть перетворитися в найгіршу отруту, яку тільки має література, — він почухав собі вухо. — Не думай, що я перебільшую: я сам, коли перекладав деякі тексти, не міг уникнути того, щоб не почати марити образами, які ось-ось мав би виявити. Інколи вони збиткуються над тобою. Пригадую астрономічний трактат Алкея з Кірідона, де повторювалося в усіх можливих варіантах слово «червоний» майже завжди поруч із двома іншими: «голова» й «жінка». Отож, я почав марити вродливою рудоволосою жінкою… Її обличчя… я навіть бачив його… не давало мені спокою… — Арістід скривився. — Урешті-решт, із іншої книжки, що випадково потрапила мені до рук, я дізнався, що авторову кохану несправедливо засудили на смерть: бідолаха в ейдезисі приховав образ її страти — стинання голови. Можеш собі уявити, як неприємно я був вражений… Прегарне рудоволосе видиво… зненацька перетворилося на щойно відрубану голову, з якої цебенить кров… — він здійняв брови й поглянув на мене, немовби заохочуючи розділити його розчарування. — Письменство — дивна штука, мій друже. Як на мене, найдивніша й найжахливіша з усіх людських діяльностей, — сказав він і зі своєю скупою усмішкою додав: — Читання на другому місці.</sup>