Печера ідей

— Я так не можу, не зміг би… — несподівано пробурмотів Крантор.
— Що не зміг би?
— Носити маску, щоб приховати свою потворність. Гадаю, і твоя рабиня не носила б, якби ти її не змусив.
— Складне плетиво її шрамів відвертає мою увагу, — сказав Геракл і, стенувши плечима, додав: — Крім того, вона, врешті-решт, моя рабиня. Дехто змушує своїх рабів працювати голими. Я ж сховав її всю під одягом.
— Її тіло теж відвертає твою увагу? — усміхнувся Крантор, смикаючи себе за бороду обпеченою рукою.
— Ні, але мене в ній цікавить тільки сумлінна праця й мовчання: і перше, і друге потрібне мені, щоб спокійно думати.
Пролунав гострий свист — то невидима пташка вищебетала три різні ноти. Крантор обернув голову до будинку.
— Ти її бачив коли-небудь? — запитав він. — Оголеною, я маю на увазі.
Геракл кивнув.
— Коли я виявив зацікавленість нею на ринку у Фалері, работорговець роздягнув її догола: гадав, що її тіло відшкодовує з лишком спотворене обличчя і що я через це заплачу більше. Але я сказав йому: «Одягни її. Я лише хочу знати, чи добре вона куховарить і чи зможе сама, без допомоги, давати лад невеликому господарству». Торговець запевнив мене, що Понсіка дуже роботяща, але я хотів, щоб вона сказала мені сама. Коли ж я побачив, що рабиня не відповідає, то зрозумів: торговець намагався приховати від мене те, що вона не може говорити. Попавши на слизьке, він поквапився пояснити мені причину її німоти й розповів історію про лідійських розбійників. «Однак вона спілкується простою мовою жестів», — додав він. Тоді я й купив її.
Геракл замовк і надпив вина. Відтак мовив далі:
— Це найкраще придбання за все моє життя, запевняю тебе. Їй теж пощастило: я заповів, що після моєї смерті вона стане вільновідпущеницею, та, власне кажучи, даю їй чимало свободи уже тепер; іноді вона відпрошується в мене, щоб сходити в Елевсін, адже втаємничена у Священні містерії, і я без проблем їй дозволяю, — усміхаючись, закінчив він. — Ми обоє щасливі.
— Звідки ти знаєш? — поцікавився Крантор. — Ти її колись запитував про це?
Геракл глянув на нього з-над вигнутих країв чаші.
— Мені немає потреби її запитувати, — відказав він. — Я це виснував.
Гострі музичні ноти розітнули повітря. Крантор прищулив очі й, помовчавши, сказав:
— Ти все висновуєш… — він скубав бороду й вуса обпеченою рукою. — Повсякчас робиш висновки, Геракле… Речі постають перед тобою німі й у масці, а ти знай висновуєш і висновуєш… — Крантор похитав головою, і на його обличчі з’явився дивний вираз: немовби він захоплювався впертою схильністю товариша до логічних висновків. — Ти геть не схожий на афінянина, Геракле. Платоніки, як той твій замовник, принаймні вірять у абсолютні й непорушні істини, яких не можуть побачити… Але ти?.. У що віриш ти? У свої висновки?
— Я вірю лише в те, що можу побачити, — просто відказав Геракл. — Міркувати та робити висновки — це ще один спосіб бачити речі.
— Уявляю собі світ, сповнений таких людей, як ти, — Крантор замовк і всміхнувся, немовби справді уявляючи такий світ. — Яким сумним він був би!
— У ньому все працювало б мовчки і справно, — заперечив Геракл. — Сумним був би світ платоніків: люди ходили б вулицями, мовби літаючи — заплющивши очі й полинувши думкою в незриме.
Обоє засміялися, але Крантор раптом спинився й промовив дивним голосом:
— Отже, найкраще рішення — це світ, населений такими людьми, як я.
Геракл жартівливо здійняв брови.
— Як ти? Таж якоїсь миті їм заманеться спалити собі руки чи ноги або розтовкти голову об стіну… Зосталися б самі лише каліки. І хтозна, чи не було б таких, яких скалічили б інші…
— Авжеж, були б, — миттю відгукнувся Крантор. — Власне кажучи, це відбувається щодня в будь-якому світі. Ось, наприклад, риба, якою ти частував мене сьогодні, була скалічена нашими гострими зубами. Платоніки вірять у те, чого не бачать, ти віриш у те, що бачиш… Але всі ви, коли їсте, калічите рибу і м’ясо. Або ж солодкий інжир.
Геракл пустив кпин повз вуха і з’їв інжирину, яку підніс був до рота. Крантор повів далі:
  
— Ви думаєте, обмірковуєте, гадаєте і вірите… Але Істина… Де ж вона, ця Істина? — він гучно розреготався, аж груди його заходили ходором. Кілька птахів, наче гостре листя, злетіли з верховіття.
По якійсь хвилі чорні зіниці Кранторових очей уп’ялись у Геракла.
— Я помітив, що ти не відриваєш погляду від шрамів на моїй правій руці, — сказав він. — Вони теж відвертають твою увагу? О Геракле, я такий радий, що вчинив це того дня на Евбеї, коли ми з тобою сперечалися на схожу тему! Пригадуєш? Ми з тобою сиділи вдвох біля невеличкого вогнища в моїй хижці, і я сказав тобі: «Якби мені зараз заманулося обпалити праву руку і я обпалив би її, то цим довів би тобі, що не все можна логічно осмислити». Ти відповів: «Ні, Кранторе, бо ж логічне пояснення такої дії було б цілком просте: ти вчинив би це, щоб довести мені, що не все можна логічно осмислити». Тоді я простягнув руку над полум’ям, — він повторив жест, витягнувши руку над стільницею, і мовив далі: — Вражений, ти скочив із місця й вигукнув: «Кранторе, Зевса ради, що ти робиш!?» Я ж, не прибираючи руки, відказав: «Чому ж ти так здивувався, Геракле? Чи не тому, що, всупереч твоїм міркуванням, я таки спалюю собі руку? Чи не тому, що, всупереч усім логічним доводам, які розум пропонує тобі, щоби пояснити мої дії, реальність полягає в тому, що я палю сам себе?» — він знову вибухнув гучним реготом. — І яка тобі користь із усіх твоїх логічних висновків, коли на твоїх очах Реальність палить собі руки?
Геракл опустив очі на свою чашу.
— Коли вже на те пішло, Кранторе, є ще одна загадка, перед якою безсила вся моя логіка, — промовив він. — Яким чином ми можемо бути друзями?
Вони знову розсміялися, цього разу стримано. Цієї миті на край столу, тріпочучи тонкими брунатними крильцями, опустилася невеличка пташина. Крантор якусь мить мовчки спостерігав за нею.*
__________
<sup>* Як читач уже мав би здогадатися, поява цієї пташини аж ніяк не випадкова — навпаки, разом із ейдетичними метеликами і пташками в садку вона посилює прихований образ Стімфалійських птахів. Цій самій меті слугує і очевидне повторення таких слів, як «вигнутий» і «гострий», що майстерно натякають на дзьоби тих істот.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Ось, приміром, поглянь на цю пташку, — сказав він. — Чому вона сіла на стіл? Чому вона зараз тут, із нами?
— Якась причина в неї, мабуть, є. Треба її запитати.
— Я кажу серйозно: якщо дивитися з твого погляду, то можна подумати, ніби ця пташина набагато більше важить у нашому житті, ніж це видається…
— Що ти маєш на увазі?
— Можливо… — Крантон заговорив таємничим голосом. — Можливо, вона — частина ключа, що пояснив би наше існування у великому Творі світу…
Геракл усміхнувся, хоч і не почувався весело.
— Ти тепер віриш у це?
— Ні. Я кажу лише, яким це видається з твого погляду на світ. Тобі ж відомо: той, хто завжди шукає пояснення, наражається на небезпеку їх вигадати.
— Ніхто б не вигадав чогось такого безглуздого, Кранторе. Хто міг би повірити, що ця пташка — частина… як ти сказав… ключа, який усе пояснить?**
__________
<sup>** Підступний автор знову грається зі своїми читачами! Герої, не відаючи правди (що не дивно, адже вони лише герої тексту, який містить прихований ключ), насміхаються над ейдетичною присутністю пташки.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Крантор не відповів. Поволі-поволі, немовби гіпнотизуючи, він простягнув праву руку; наблизившись до пташки, пальці з гострими вигнутими пазурами розчепірилися, а тоді одним блискавичним рухом схопили маленьку пташину.
— Є ті, хто вірить, — сказав він. — Я розповім тобі одну історію, — Крантор підніс крихітну голівку до очей і, говорячи, розглядав її з дивним виразом на обличчі — чи то ніжністю, чи то цікавістю. — Колись я знав одного посереднього чоловіка, сина такого самого посереднього письменника. Цей чоловік прагнув стати письменником, як батько, але Музи не обдарували його хистом. Тоді він вивчив інші мови й присвятив себе перекладу: це ремесло було найближче до батькового серед усіх тих, які він міг опанувати. Одного дня цьому чоловікові дали старовинний папірус і доручили перекласти його. Перекладач узявся за роботу з неабияким запалом, працював і вдень і вночі. Це був прозовий художній твір, цілком звичайна історія, але цей чоловік — можливо, через те, що сам був нездатний створити власний текст, — захотів повірити, що розповідь містить прихований ключ. І тоді почалися його муки: де криється таємниця? У словах героїв?.. Чи в описах?.. Чи в побудові фраз?.. Чи в образах, які викликає текст?.. Нарешті він вирішив, що розгадав таємницю… «Ось вона!» — сказав він собі. Але потім подумав: «А чи не веде мене цей ключ до іншого? А той своєю чергою ще до іншого, а той ще?..» Наче міріади птахів, яких годі спіймати… — Кранторові очі раптом потьмяніли й упнулися в якусь точку позаду Геракла.