Печера ідей

Десь серед потрощеної, порожньої палестри, заваленої грузом*, хтось кахикнув. То був Евмарх. Діагор лишив Геракла й навальною ходою рушив до виходу.
__________
<sup>* Ейдезис у цьому розділі такий сильний, що впливає навіть на місце, де розгортається дія: палестра потрощена й «завалена грузом» після того, як там пройшов літературний «звір», а юрба, що заполоняла її, схоже, кудись поділася. Ще ніколи за все своє життя перекладача я не бачив такої ейдетичної катастрофи. Невідомий автор «Печери ідей» вочевидь прагне, щоби приховані образи постійно виринали у свідомості читача — і байдуже, що це йде на шкоду реалізмові оповіді.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Чекаю тебе надворі, — кинув він.
— Клянуся Зевсом Громовержцем, я ще ніколи не чув такої затятої суперечки, хіба що між подружжям, — зауважив Евмарх, коли філософ відійшов. У чорному серпі його усмішки вперто стримів єдиний зуб, викривлений, мов ріжок.
— Не дивуйся, Евмарху, якщо ми з моїм товаришем урешті поберемося, — весело відказав Геракл. — Ми такі різні, що, здається, нас поєднує тільки любов.
Обоє добродушно розсміялися.
— А тепер, Евмарху, якщо ти не проти, прогуляймося трохи і я розповім, чому попрохав тебе зачекати…
Вони пройшлися по гімнасію, усіяному наслідками нещодавнього руйнування: на стінах скрізь видніли тріщини від лютих ударів рогами, потрощені меблі лежали впереміш зі списами й дисками, пісок був зритий гігантськими копитами, а кам’яні плити підлоги — укриті шматками тиньку, немовби шкірою, що повідпадала зі стін і формою скидалася на величезні вапнякові квіти кольору лілії. Під уламками лежали друзки розбитої вази: на одному з черепків були зображені дівочі руки — здійняті долонями догори, вони немовби благали про допомогу або намагалися застерегти когось від неминучої небезпеки. У повітрі вихорилася хмарка пістрявого пилу*.
__________
<sup>* Авторові подобається бавитися з читачами. Ось він, хоч і прихований, але цілком упізнаваний доказ того, що я мав рацію: «дівчина з лілією» — це ще один украй важливий ейдетичний образ цього твору! Я не знаю, що він означає, але він є (його присутність безсумнівна: зверніть увагу, як близько слово «лілія» стоїть до детального опису жесту «дівчини», зображеної на уламку розбитої вази). Мушу визнати, ця знахідка схвилювала мене до сліз. Я покинув переклад і пішов до Елія. Я запитав його, чи є можливість глянути на оригінальний рукопис «Печери». Він порадив мені звернутися до директора нашого видавництва на ім’я Гектор. Мабуть, Елій помітив щось у моєму погляді, бо запитав, чи зі мною все гаразд.</sup>
<sup>— Якась дівчина в тексті благає про допомогу, — відказав я.</sup>
<sup>— І ти збираєшся її рятувати? — пожартував він у відповідь.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Ах, Евмарху, — сказав Геракл, коли вони закінчили розмову. — Чим мені відплатити тобі за цю послугу?
— Платнею, — відказав старий, і вони знову розсміялися.
— Іще одне, добрий Евмарху. Я помітив, що на поличці Евнея, товариша твого учня, стоїть невеличка клітка з пташиною. Це горобець, а горобця зазвичай дарує чоловік своєму коханому. Тобі часом не відомо, хто Евнеїв коханець?
— Присягаюся Фебом-Аполлоном, про Евнея не знаю нічого, Геракле, однак Анфіс має такий самий дарунок, і я можу сказати тобі від кого. Його подарував Менехм, скульптор і поет. Він божеволіє за хлопцем! — Евмарх потягнув Геракла за плащ і стишив голос. — Анфіс давно зізнався мені про це і змусив поклястися богами, що я нікому не розповім…
Геракл на хвилю замислився.
— Менехм… Востаннє я бачив цього митця-дивака на Трамаховім похороні, і, пригадую, його присутність здивувала мене. Отже, це Менехм подарував Анфісові горобчика…
— Тебе це дивує? — вереснув старий своїм шорстким голосом. — Клянуся ясними очима Афіни, цей прекрасний золотоволосий Алківіад [39] дістав би від мене ціле гніздо, хоча, зважаючи на мій вік і стан раба, такий подарунок нічим би мені не прислужився!
  
— Гаразд, Евмарху, — Геракл тепер видавався значно задоволенішим, — мене вже треба йти. Але зроби те, про що я тебе попрохав…
— Якщо ти й далі платитимеш мені так, як досі, Геракле Понторе, то твій наказ для мене буде те саме, що сказати сонцю: «Сходь щоранку».
Вони зробили гак, щоб не вертатися через агору, де о цій надвечірній порі, найпевніше, було повно люду, що святкував Ленеї. Але й так численні вуличні забави, перешкоди у вигляді імпровізованих вистав, лабіринт розваг і повільний шалений натиск юрби ускладнювали їм прохід. Дорогою вони не розмовляли, поринувши кожен у власні роздуми. Нарешті, коли вони дісталися до Скамбонід, кварталу, де жив Геракл, розгадник промовив:
— Будь моїм гостем цього вечора, Діагоре. Моя рабиня Понсіка готує не найгірше, а спокійна вечеря на схилку дня — це найліпший спосіб відновити сили на день прийдешній.
Філософ прийняв запрошення. Коли вони зайшли до темного садка Гераклової оселі, Діагор сказав:
— Я хотів би попросити вибачення. Мабуть, я міг би стриманіше висловити свою незгоду в гімнасії. Мені прикро, що я завдав тобі кривди непотрібними образами…
— Ти мій замовник, Діагоре, і платиш мені, — як завжди спокійно відповів Геракл. — Усі клопоти з тобою — це частина нашої угоди. Що ж до твого вибачення, я приймаю його як вияв дружби. Але воно необов’язкове.
Простуючи садком, Діагор думав: «Яка холодна людина! Здається, ніщо не торкає його душі. Як може відкрити Істину той, кому байдужа Краса і кого хоча б іноді не охоплює Пристрасть?»
Простуючи садком, Геракл думав: «Я досі не збагнув до пуття цього чоловіка: чи він просто ідеаліст, чи до того ще й ідіот? У будь-якому разі як він може вважати, що відкрив Істину, якщо не помічає нічого, що відбувається довкола нього?»*
__________
<sup>* Я дістав неабияке задоволення, перекладаючи цей уривок, адже, гадаю, в мені є щось від обох героїв. І я запитую себе: чи може відкрити Істину хтось на кшталт мене, кому <i>небайдужа</i> Краса і кого іноді <i>охоплює</i> Пристрасть, але хто водночас намагається <i>помічати</i> все, що відбувається довкола нього?</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Зненацька двері будинку розчахнулися від навального поштовху, і на порозі з’явилася темна постать Понсіки. Її безлика маска лишалася безпристрасною, але тонкі руки зарухалися перед господарем із незвичним збудженням.
— Що сталося? Гість… — читав її жести Геракл. — Заспокойся… тобі ж відомо, що я погано тебе розумію, коли ти нервуєшся… Почни спочатку…
Цієї миті з темряви будинку почулося неприємне пирхання, а відразу за ним — пронизливий гавкіт.
— Що це?
Понсіка несамовито зажестикулювала.
— Гість?.. До мене прийшов собака?.. A-а, чоловік із собакою… Але чому ж ти його впустила, коли мене не було вдома?
— Твоя рабиня не винна, — проревів з будинку дужий голос із чужинським акцентом. — Проте якщо маєш намір покарати її, скажи лише, і я піду геть.
— Цей голос… — пробурмотів Геракл. — Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною!..
Навальним рухом на порозі постав здоровенний чолов’яга. Через густющу бороду важко було сказати, усміхався він чи ні. Малий, одначе страшний на вигляд і з непомірно великою головою пес, гавкаючи, з’явився поруч із ним.
— Можливо, ти не впізнаєш мого обличчя, Геракле, — промовив чоловік, — але, гадаю, ти мав би пам’ятати мою правицю…
Він здійняв праву руку з розтуленою долонею: трохи вище зап’ястка шкіра була суцільним вузлом жорстоких шрамів, покручена, ніби хребет старої тварини.
— Святі богове… — прошепотів Геракл.
Чоловіки бурхливо привіталися. За мить розгадник обернувся до Діагора, який стояв, роззявивши рот.