Печера ідей
Боротьба раптом стихла, як стихає відчуття холоду, коли м’язи напружуються під час швидкого бігу. Діагор побачив, як істота вмить перетворилася в жінку. Він уперше відчув пругку опуклість її грудей, стрункий стан, виразний запах і плавність її дужого тіла; перед його очима витворилися темні кучері, тонкі руки й обриси фігури. Урешті він вловив риси її обличчя. «Вона дивна», — перше, що спало йому на думку. Не знати чому Діагор уявляв її неймовірно вродливою. Утім, красунею жінка не була: кучеряве волосся скидалося на розкошлане хутро; очі — завеликі й світлі-світлі, як у тварини, хоча кольору їхнього в темряві не було видно; худі вилиці позначали обриси черепа під туго напнутою шкірою. Діагор відступив, збентежений, досі відчуваючи, як біль повільно пульсує в низу живота.
— Ти Ясінтра? — запитав він, і пара його дихання оповила слова.
Обоє відсапували. Дівчина не відповіла.
— Ти була знайома з Трамахом… Він відвідував тебе.
— Пильнуй за колінами… — наче звідкілясь іздалеку долинув Гераклів голос.
Дівчина лише мовчки дивилася на нього.
— Він платив тобі за ці візити? — Діагор сам до пуття не знав, чому запитав про це.
— Звісно, що платив, — відказала вона. Обидва чоловіки подумали, що не кожен ефеб має такий басовитий голос, що скидався на гудіння гобоя в печері. — За Бромієві ритуали належить платити пеанами, за Кіпридині [26] — оболами.
Діагор невідь-чому відчув образу: можливо, через те, що дівчина не видавалася переляканою. А її товсті губи, чи не насміхаються вони над ним у темряві?
— Як ти з ним познайомилася?
— На торішніх Ленеях. Я танцювала у процесії. Він побачив мене й розшукав згодом.
— Він розшукав тебе? — не ймучи віри, вигукнув Діагор. — Таж він тоді був іще зовсім хлопчиком!..
— Мене розшукують чимало хлопчиків.
— Ти, мабуть, кажеш про когось іншого…
— Я кажу про Трамаха, юнака, якого загризли вовки, — відказала Ясінтра.
Геракл нетерпляче втрутився в розмову:
— За кого ти нас узяла?
— Не розумію, — Ясінтра обернула свій водянистий погляд до нього.
— Чому ти кинулася навтьоки, коли ми запитали про тебе? Ти не з тих, хто тікає від чоловіків. Кого ти чекала?
— Нікого. Коли мені заманеться, тоді й тікаю.
— Ясінтро, — промовив Діагор, який начебто заспокоївся, — нам потрібна твоя допомога. Ми знаємо, що з Трамахом щось коїлося. Його мордувала якась серйозна проблема. Я… Ми були його друзі й прагнемо дізнатися, що з ним сталося. Твої стосунки з ним нас не цікавлять. Ми лише хочемо дізнатися, чи він розповідав тобі щось про свої клопоти…
Філософ мало не додав: «Будь ласка, допоможи мені. Для мене це значно важливіше, ніж ти гадаєш». Він прохав би її про допомогу безліч разів, адже почувався безпорадним і тендітним, наче лілія в руках юної дівчини. Його свідомість утратила геть усю гординю й перетворилася на блакитнооку юнку з блискучими косами, що квилила: «Допоможи мені, благаю, допоможи!» Однак це бажання — легке, як доторк білої дівочої туніки до квіткових пелюсток, і водночас жагуче, як стигле й принадне тіло нагої дівчини, — не вбралося у слова*.
__________
<sup>* І знову виразний ейдезис «дівчини з лілією», а до нього, схоже, додається ідея «допомоги», що кілька разів повторюється в цьому абзаці!</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Трамах був не надто говіркий, — відказала Ясінтра. — І не видавався чимось стурбованим.
— Він коли-небудь просив у тебе допомоги? — запитав Геракл.
— Ні. Чого б то він мав це робити?
— Коли ти бачила його востаннє?
— Місяць тому.
— Він коли-небудь розповідав тобі про своє життя?
— Хто розповідає щось таким жінкам, як я?
— Його родина не заперечувала проти ваших стосунків?
— Не було ніяких стосунків: він час від часу навідував мене, платив і йшов геть.
— Може, його родині не подобалося, що їхній благородний син час від часу приходив до тебе розвіятися?
— Не знаю. Я не його родину мала вдовольняти.
— Отже, ніхто з його рідних не забороняв тобі бачитися з ним?
— Я ніколи з ними не розмовляла… — відрізала Ясінтра.
— Але його батько, мабуть, щось знав про вас… — незворушно правив своєї Геракл.
— Трамах не мав батька.
— Справді, не мав, — сказав Геракл. — Я хотів сказати — мати.
— Я з нею не знайома.
Запала мовчанка. Діагор, шукаючи допомоги, поглянув на розгадника. Той стенув плечима.
— Я можу вже йти? — запитала дівчина. — Я втомилася.
Їй ніхто не відповів, але вона відступила від стіни й рушила геть. Її постать, загорнута у довгу темну хустку поверх туніки, рухалася з неквапливою зграбністю лісового звіра. Невидимі браслети подзенькували щокроку. Перш ніж перетнути межу з темрявою, Ясінтра обернулася до Діагора.
— Я не хотіла тебе бити, — сказала вона.
У Місто чоловіки верталися пізньої ночі, простуючи дорогою поміж Довгими мурами [27].
— Мені шкода, що тобі дісталося, — мовив Геракл, дещо занепокоєний глибокою мовчанкою, у яку поринув філософ після розмови з гетерою. — Досі болить? Ну, не можна сказати, що я тебе не остерігав… Я добре знаю цих гетер-танцюристок. Вони вельми спритні й можуть за себе постояти. Коли Ясінтра втекла, я збагнув, що вона кинеться на нас, якщо ми спробуємо її затримати.
Він замовк, очікуючи на Діагорову відповідь, але його супутник лише мовчки йшов далі, понуривши голову. Вогні Пірея зосталися позаду, а широка брукована дорога (не надто людна, але, на думку Геракла, безпечніша й швидша за звичний шлях) слалася в мовчазній темряві зимової ночі. Обабіч дороги тяглися оборонні стіни, які звів Фемістокл, зруйнував Лісандр і які згодом були відбудовані знову. Ген удалині, на півночі, мовби марево, маячіли у кволому світлі афінські мури.
— Тепер уже ти, Діагоре, мовчиш, наче в рот води набрав. Невже занепав духом?.. Хіба не ти казав, що хочеш допомагати мені? Мої розслідування завжди починаються так: попервах здається, що немає жодної зачіпки, а тоді… Може, ти гадаєш, що ми змарнували час на цю подорож до Пірея та розмову з гетерою?.. Ба ні! Скажу тобі зі свого досвіду, що коли йдеш по сліду, ніколи не марнуєш часу. Радше навпаки: лови — це і є вміння вистежувати, нехай навіть здається, що слід цей нікуди не веде. Опісля вже, усупереч тому, що гадає більшість людей, увігнати стрілу олениці в бік — це най…
— Він був дитиною, — раптом пробурмотів Діагор, немовби відповідаючи на якесь Гераклове запитання. — Ще навіть не дійшов ефебового віку. Його погляд був чистий. Здавалося, сама Афіна відшліфувала його душу…
— Не картай себе. У цьому віці теж прагнуть розвіятися.
Діагор нарешті відірвав очі від темної дороги й зневажливо глянув на розгадника.
— Ти не розумієш. У Академії ми навчаємо юнаків любити мудрість понад усе на світі й відкидати небезпечні насолоди, що дають лише скороминущу втіху. Трамах був чеснотливий, він знав, що доброчесність безмірно вигідніша й корисніша за порок… Як міг він на практиці чинити геть інакше?
— А як саме в Академії ви виховуєте доброчесність? — запитав Геракл, уже вкотре намагаючись відвернути філософа від гнітючих думок.
— Музикою і задоволенням від фізичних вправ.
Знову запала мовчанка. Геракл пошкріб потилицю.
— Ну, можна сказати, що задоволення від фізичних вправ видалося Трамахові важливішим за музику, — зауважив він, однак Діагорів погляд змусив його знову замовкнути.
— Усе лихо йде від невігластва. Хто ж бо вибере гіршу річ, усвідомлюючи, що вона гірша? Коли розум завдяки навчанню показує тобі, що порок гірший за чесноту, брехня — за правду, а миттєва втіха — за тривалу, невже ти свідомо вибереш їх? Невже самохіть сунеш руку в небезпечне полум’я, знаючи, що вогонь пече?.. Це ж безглуздя. Цілий рік він ходив до цієї… жінки! Платив за задоволення!.. Це брехня… Гетера збрехала нам. Я запевняю тебе, що… Чому ти смієшся?