Яйцепос. Книга 3
Але повернемося до терентопських лицарів, які не побоялися поїхати прямо.
Ранком, після зарядки, гігієни й сніданку, вони осідлали Тутанхамона й Ігоря Святославича, визначили за мапою й компасом в якому напрямку перебувають Заповідні Прищі, та поїхали.
Дорогою Річард радісно торкав новий меч, що висів у піхвах на його поясі. Домовилися володіти ним по черзі: один день – Річард, наступний день – Мгоцько, потім знову Річард і так далі...
За дві зі чвертю години після відчалення від трьох зрослих дубів лицарі добралися до Заповідних Прищів.
Коротаючи час, вершники продовжували складати симетричні фрази. І на під'їзді до Прищів гра закінчилася. Після того як Мгоцько склав чергову таку фразу: «Хором "Оксану" – луна, скоморох», Річард не встигнув за п'ять хвилин вигадати новий паліндром і вимушений був визнати себе програвшим...
Здійснивши опитування населення в цьому селі й з'ясувавши, що й тут ні про драконяче яйце, ні про портретизованого шахрая нічого не відомо, повідомивши заповідноприщівців про зникнення страшного духа й можливість відтепер безбоязно їздити прямою путтю до Твердопупівки (що та новина дуже втішила селян), лицарі зайшли на телеграф.
Річард, узявши бланка, заходився писати чергове послання до короля, а Лицар Пивної Кружки запитав у телеграфіста: чи немає телеграми до запитання на ім'я Мгобокбекбе Зямалаговича Гальби.
– Є, – відповів телеграфіст, простягаючи йому папірець.
Ця телеграма була дуже короткою:
«ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП».
ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ДРУГЕ. Кіностудія «Задфільм»
Як завжди буває в подібних випадках, першим порушив мовчання молодий лицар.
– Непогано йдемо! – викликнув він...
– Ідемо ми дійсно непогано, – зі стогоном відгукнувся його супутник...
– Ну, почнемо знімати! – виголошує режисер...
Тоді й починаються зйомки. Правда, іноді ще дві-три години йде на перегримування двох акторів.
29 – 31 жовтня 1995 року.
Не треба бути великим розумником, на кшталт Шерлока Голмса, щоби, прочитавши заголовок цього розділу та другий із третім епіграфи, доміркуватися до висновку, що в розділі буде присутня тема кінематографа.
Звісно, йтиметься про кінематограф Терентопського королівства. Але у королівстві це явище з'явилося пізніше, ніж у так званому Великому Світі, і саме з Великого Світу, як і багато інших явищ, було занесене до підпільної країни.
Тому, перш ніж теревенити у цьому щосі про терентопські діла, Автор у перших абзацах повідає читачеві дещо про зародження кіно саме у нашому Великому Світі.
☼ ☼ ☼
Тисяча вісімсот дев'яносто шостого року, тридцятого вересня за юліанським календарем, тобто шістнадцятого вересня за календарем григоріанським, із брами Курязького монастиря, що мав місце у мальовничій місцевості західніше від Харкова, вийшла юрба людей. Спустившись недовгою вуличкою із пагорба, на якому здіймалася свята обитель, до Сумського шляху, юрба повернула ліворуч і пішла шляхом на схід.
Ця дорога тяглася прямо аж до історичного центру міста Харкова. Отже, юрба прямувала в це місто. Втім, Сумським шляхом дорога називалася за межами міста, а в межах міста вона іменувалася Катеринославською вулицею. Нині заміська її частина прозивається трасою Р-46, а міська її частина взивається Полтавським Шляхом, а в совєтські часи й перші роки незалежності України вона звалася вулицею Свердлова.
За нетривалий час юрба пройшла поблизу від колючих кущів, у яких сховані чудесні двері в Терентопське королівство. Але юрба не знала ні про існування цих дверей, ні про існування королівства в інших вимірах.
Навіщо ця юрба йшла в Харків, і чому саме 16 вересня (за григоріанським)?
Справа в тому, що існувала чудотворна ікона Озерянської Божої Матері. (Автор каже про неї в минулому часі, читачу, тому що пізніше, у процесі боротьби більшовицької влади з релігією, ця ікона зникла, очевидно, була борцями знищена. Залишилися тільки її копії.) Перебувала чудотворна ікона по черзі у двох монастирях: з 8 квітня по 16 вересня – у Курязькому, а з 16 вересня по 8 квітня – у Свято-Покровському, що в історичному центрі Харкова. (Дати, для зручності читача, названі за сучасним, григоріанським календарем, а не за юліанським, що побутував у той час у Російській імперії). Відповідно ікону переносили 16 вересня з Курязького у Свято-Покровський, а 8 квітня – зі Свято-Покровського в Курязький. Перенесення ікони було в тодішньому Харкові великою подією, можна сказати, святом. Перенесення здійснював урочистий хресний хід, спостережуваний ватагами глядачів.
От згадана юрба, що вийшла з воріт Курязького монастиря й незабаром пропрямувала повз кущі із чарівними дверима, і була саме таким хресним ходом, на чолі якого перебувала чудотворна ікона.
Десь так за три години хресний хід знаходився вже в історичному центрі Харкова, наближаючись до Свято-Покровського монастиря.
І отут на другому поверсі двоповерхового будинку, повз який проходила та юрба, відчинилося вікно, і в нього висунувся чоловік тридцяти дев'яти років, імпозантної зовнішності, з хвацькими гусарськими вусами, високим чолом і пишною темною шевелюрою. В руках у чоловіка була якась штука з ручкою. І чоловік заходився цю ручку крутити, начебто грав на шарманці.
Враховуючи анонсовану Автором тему кінематографа, ти, безцінний читачу, догадався, що апарат з ручкою був зовсім не шарманкою. Так, це була кінокамера. Одна з найперших кінокамер людства.
От так, безцінний читачу, був знятий найперший в Україні кінофільм. Та й у всій Російській імперії цей кінофільм був найпершим, знятим жителем імперії. Тобто до цього в імперії вже була знята одна кінострічка, 14 травня цього ж таки року, але ту зйомку вчинив іноземець – заїжджий француз Камілл Серф. Він зафіксував на плівку коронацію імператора Миколи Другого. А фільм «Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря в Харків» зняв харків'янин.
Цей найперший в Україні фільм був, ясна річ, дуже коротким. Тривав лише півтори хвилини. Але саме з нього почалася в цій країні епоха кінематографа.
Після згадки про цю першу кінозйомку було б великою безтактністю не сказати про того, хто її здійснив, тобто про імпозантного харків'янина з гусарськими вусами і високим чолом. Звали його Альфредом Костянтиновичем Федецьким. Втім, називаючи його харків'янином, Автор має на увазі, що він жив і працював у Харкові, а не те, що він у Харкові народився. Народився він не в Харкові, а в Житомирі. Це уточнення повинно зняти з Автора можливі претензії житомирян, мовляв, хто Харкову дозволив присвоювати уродженця Житомира без згадки його малої батьківщини. А вищу освіту він здобув у столиці Австро-Угорської імперії, у Віденській Фотографічній академії. Потім шість років набував практичного досвіду в Києві під наставництвом тамтешнього фотографа (і за сумісництвом поета) Володимира Висоцького (не плутати з російським актором і бардом, котрого кликали так само, рядки з пісні якого присутні на початку чотирнадцятого щося в якості епіграфа).
Ставши фахівцем фотографії з престижним дипломом, місцем життя і роботи обрав Харків. Завдяки отриманню за свої фотороботи чисельних головних призів на міжнародних конкурсах і виставках, Федецький зробився у середовищі знавців і цінителів цього виду мистецтва зіркою і кумиром європейського і світового масштабу. Йому позували найбільші генії тієї епохи. Його клієнтами були навіть монархи та їхні родичі.