Яйцепос. Книга 3

– Укуси суку? А сука, отже, – це ви?
– Ну я, а хто ж іще? Там більше нікого... А отут, у селі, вони нікого не покусали? 
«Божевільний. А психіатра в нас у медпункті немає. Як би він отут у психічному нападі не наробив лих», – затурбувався голова, а вголос сказав:
– Ви тільки не хвилюйтесь.
– Та я вже майже спокійний. Коли прозвучало, що хтось радий рубати табурет і дари, я відразу запідозрив недобре. Невже вони отут нікого не вкусили? Скажіть правду. Вкусили?
  
«Наскільки я знаю, божевільним краще не суперечити, – думав голова. – Якщо суперечити, вони впадають у буйство. Буду погоджуватися, підтакувати». А вголос говорив:
– Так-так, звичайно, покусали декого, як же без цього. Лицарі – вони такі, їх хлібом не годуй, дай кого-небудь укусити.
– І багато потерпілих? – випитував приїжджий.
– Усіх сук покусали. І мою Жучку за хвіст укусили. Правда, Жучко?
– Я так і знав! Я як довідався, що коні жували лаву жінок, а мотори мили килими ротом, так відразу второпав, що це добром не скінчиться. Хіба ж нормальні будуть верзти подібну ахінею! От ми з вами люди нормальні й розмова в нас нормальна. А ті – наче з ланцюга зірвалися. Боюся, щоб вони не добралися до моєї ферми й не покусали моїх страусів...
І наляканий фермер, попрощавшись із наляканим головою, поквапився залишити Твердопупівку, виїхавши убік села Підкузьминського.
Солопій Кузькузькузькузьменко, провівши поглядом «птицю-тройку», пішов у город шукати сокиру, яку він непомітно від безумця відкинув подалі, щоби безумець не вчепився в це знаряддя і не... Вертаючись із інструментом, погладив волохату Жучку.
– Бідолаха, – поспівчував тому що виїхав твердопупівський голова й, скорботно погойдуючи головою, продовжив тесати деревину...
«Та досить уже смакувати це непорозуміння! – вигукує Права півкуля авторського мозку. – Швидше повідом, громадянине Авторе, добралися лицарі до Заповідних Прищів чи ні, зустріли того злого духа або не зустріли, чи одержав лицар Мгоцько чергову телеграму від коханої, і, нарешті, – що ж це за коштовна знахідка, згадана на початку розділу».
«І духа зустріли; і до Заповідних Прищів добралися, але не цього дня, а наступного; і телеграму одержав, але не від коханої, і ця телеграма змусила їх перервати пошук і повернутися до столиці... Але я вважаю за краще розповідати про все статечно й одне по одному, – відповідає Автор. – Не квап мене, мозкова півкуле. Поспіх хороший при ловах деяких дрібних членистоногих, а епос – справа ґрунтовна, зайва спритність у темпі "галопом по Європам" отут недоречна. Як проказує терентопська народна мудрість: тихіше їдеш – більше побачиш»...
☼ ☼ ☼ 
Отже, Тутанхамон і Ігор Святославич везли на собі лицарів крізь ліс бездоріжжям в напрямку Заповідних Прищів, що той напрямок лицарі визначили за мапою і що його дотримувалися за компасом. 
Дійсно, за ті двісті із гаком років, як люди стали їздити іншим маршрутом, від колишньої прямої дороги й слідів не залишилося: це були суцільні нетрі, непроїзні для будь-якого виду транспорту, крім непарнокопитого, та, можливо, велосипедів і мотоциклів, але кремезних, міцних, потужних, змайстрованих спеціально для бездоріжжя. 
У ботанічному асортименті цього лісу переважали дуби, декотрі з яких своїми неосяжними торсами претендували на звання тисячолітніх. Крони дубів, із побурілим але ще не опалим листям, спліталися над стовбурами в майже суцільну кучеряву стелю, крізь яку сонячне світло протискувалося до ґрунту рідкими кволими коливними промінчиками, сипкими, розсипчастими, так що навіть опівдні тут панували сутінки. А вже увечері, коли сонце безвладно притягалося до західного обрію, що умлівав з нетерпіння поглинути цей спекотний плід, тут і поготів не було світло. 
На тло шурхоту під копитами занепалого листя й потріскування сухих гілочок, що накопичуються на ґрунті роками, перш, ніж стараннями хробаків і інших дрібних чудотворців перетворитися на свіжий шар ґрунту, лицарі накладали свої голоси у вигляді симетричних фраз: продовжували творчу гру, як і домовлялися. 
І раптом, коли Річард Левове Копито, пововтузивши олівцем у блокноті, видав чергову симетричну фразу: «У, королі – кіло року», а Мгоцько, подумавши, відповів своєю симетрією: «У, миска Максиму», хтось третій вимовив:
– Кхе-кхе, мужики, розмова є.
– Хто тут?! – викликнув Річард, оглядаючись навколо, але не бачачи жодних суб'єктів – лише тільки об'єкти – дуби.
– Справа така, мужики, – продовжував голос не виявленого. – Отут недалечко закопаний багатий скарб: золото, камені-самоцвіти, усякі гарні речі й зброя: мечі, луки, арбалети, кинджали, дротики, булави й інші прегарні знаряддя вмертвіння; вам, як лицарям, це особливо потрібно. Якщо ви не злякаєтесь і поїдете за мною, я вас приведу до цих скарбів. І як тільки ви торкнетесь цього скарбу, я назавжди зникну зі цього лісу, а скарби будуть ваші. Таким чином ви вб'єте відразу двох зайців: по-перше, придбаєте коштовне майно; по-друге, повідомивши околишнім мешканцям, що вигнали з лісу страшного духа, отримаєте від них пошану й славу.
– Так ти і є той страшний дух? Де ти? Покажися! – викликнув знову Левове Копито, поклавши руку на рукоятку бойового меча (у лицарів було по два мечі: бойовий, металевий, гострий і – безпечний, турнірний із щільної гуми).
– Так, я дух. Я тут, усередині дерева, усередині дуба, на який ви зараз дивитеся. Але я звідси не вийду, вам не покажуся.
– Чому це? Боїшся? – висловив образливий здогад Річард.
– Ага, боюся, – чесно зізнався дух з дерева.
Те, що дух їх боїться, порадувало Річарда; цей факт навівав оптимістичні прогнози.
– Ну, так ви згодні збагатитися й прославитися, мужики? Якщо згодні, то не будемо гаяти часу, – знову заговорило дерево.
– Хвилиночку, нам треба порадитися, – відповів лицар з ведмедем на щиті.
– Радьтеся, я почекаю, – продовжила видавати звуки деревина. – Чекав двісті шістдесят два роки, чотири місяці, п'ять днів, сімнадцять годин плюс двадцять чотири хвилини – можу й ще хвилину почекати.
– Йому, мабуть, не можна вірити, – зашептав Річард напарникові. – Він прагне, мабуть, брехливими обіцянками збити нас із дороги, заманити подалі в ліс. Мабуть, так само він заманював тих, хто не повернувся з лісу. Відводив з дороги, мабуть, спокушаючи скарбами, і примушував блукати лісом доти, поки людина не знесилювалася й не гинула від виснаження.
– Але нас йому важко буде заплутати – у нас є мапа та компас, най його равлик копне. А харчів, що нам напхали в селах, нам на тиждень вистачить, так що й виснаження нам не загрожує, – так само тихо відповідав Лицар Пивної Кружки. – Якщо ми не підемо за ним і не перевіримо, то як же ми довідаємося – морочить він нас чи говорить правду.
– Так, мабуть, варто ризикнути, – піддався таким аргументам Річард, – тим більше – з компасом, мапою та харчами. А якщо він нас не обдурює, і ми знайдемо скарб, то вже, вважай, не дарма їздили в експедицію, навіть якщо не виявимо яйце дракона. Як проказує народна мудрість Великого Світу: краще страус у руці, ніж пінгвін у небі. Чи щось у такому, орнітологічному, роді.
Закінчивши цю лаконічну нараду, Левове Копито вже голосно сказав дубу-мовцеві:
– Ну що ж, ми згодні знайти скарби. Де вони?
– Зробимо так, мужики: я перестрибну із цього дерева в інше з такою швидкістю, аби ви не встигли мене побачить, і буду вам кричати, а ви йдіть на мій голос. Коли підійдете до того дерева, я перестрибну в третє. І так, від дерева до дерева, орієнтуючись на мій голос, ви й доберетеся до скарбу.
  
– Еге-ге, я вже отут! Ідіть на голос, – закричало здалеку інше дерево тим же голосом. – А дорогою я вам розповім про себе й про скарб...
І лицарі поїхали на цей звуковий маяк, зауважуючи за компасом напрямок, щоби не заблукати. 
А дух, пережбурюючись із дуба в дуб, кричав їм свою біографію: