Остання босорканя

Голота кинув погляд на карету, з якої визирали Мнішек і Сташка, і, розвернувши коня, поїхав слідом. Вони вже мали заїжджати в браму, як на очі ліценціата трапив маленький чоловічок із незворушним безвусим лицем, що перся прямо крізь натовп, розштовхуючи його своїм черевцем так само легко, як човен — очерет на болоті. Голота під’їхав до карети, зіскочив із коня й кинув повіддя здивованій Сташці.
— Їдьте до заїзду Герцля... Чекайте на мене там...
Голота ж обережно посунув за товстуном. Пробиратися було важко, і Богуслав навіть позаздрив барильцеві чоловічка, яке різало юрбу, як ніж масло. Коли той нарешті вибрався з натовпу, ліценціат зненацька підбіг до товстуна й гаркнув що було сил на вухо.
— А ти чий будеш?!!
Результат перевершив навіть той, на який Голота очікував. Чоловічок шарпнувся, крутнувся на місці й викинув руку в бік жартівника. Голота, на обличчі якого застигла дурнувата усмішка, смикнувся назад, і лише це врятувало йому життя — кінчик ножа лише подряпав горлянку. Жартівник витер краплю крові й уважно подивився на долоню, а тоді на товстуна, що, важко сапаючи, стояв, виставивши вперед тонкий закривавлений стилет.
— Треба закінчувати з гумором. У цій країні його зовсім не розуміють, — проказав ліценціат до чоловічка, що вглядався в його лице, намагаючись упізнати. Той опустив кинджал і недовірливо витягнув шию.
— Голото, ти? — кволо почулось у відповідь.
***
— А ти чого повертаєшся, Богуславе? Ти ж теє, з Доротки втік, шукали ще тебе.
— А отак. Бо заступник у мене є. Цілий граф. Домовиться з магістратом. Не зважай, — махнув рукою Голота. — Ти краще про себе розповідай. Чого це ти з ножакою на людей стрибаєш?
— Треба їхати з цього міста, доста. Несила терпіти. Став уже полохливий, як заєць, — похмуро проказав Гусак, давній знайомий Голоти, тримаючи в руці кухоль. — Скоро почну підскакувати від будь-якого шуму. Продам усе й піду!
— Тихо, тихо. Ти ж львівський маляр. І твій батько, і твій дід у Львові були малярами. Куди ти підеш, Гусаче?
— У Краків чи Варшаву треба їхати... — вів своє Гусак, обтираючи своє пухке спітніле обличчя. — Бо скоро здурію тут. Ще й пекло це стоїть, мізки з вух випливають уже. Наче Бог хоче нас повільно підсмажити...
— Та ще ні! По-перше, не можна забувати, що до свята святого Мартина, коли гусей смажать, ще два місяці, — засміявся власному жарту Голота, на який Гусак лиш невесело усміхнувся. — А по-друге, не переймайся так, друже, то ж я винен. Скільки можна тебе перепрошувати? — Голота заспокійливо поплескав чоловічка по плечу.
— Та то не твоя вина. На твій жарт я ще нещодавно і не зважив би, похихотів би хіба. Тепер усе зовсім інакше... Життя стало важким, Богуславе. Дуже важким, — похитав головою маляр.
— Що, немає замовлень?
— Зовсім, — скрушно похитав головою Гусак.
— Нічого, це завжди так. Чорні часи завжди треба перечекати... Ти завжди був щасливцем і тут викрутишся.
— То цехмістер [4] наш — щасливець, — відпив пива Гусак. — Коли прийшов зі своїх гір у місто босий, а з усіх його багатств був хіба кіт. А вже за п’ять років став поважним міщанином, одружився на багатій удовиці маляра. Щасливий Шлієр-камп. Але тепер усе щастя цехмістра Шлієркампа не допомагає його цехові, — махнув рукою Гусак, скривившись, — цех малярів закляк в убозтві й бідує нині, як не бідував, мабуть, ніколи. Замовлень нема, а ті, що є, забирають партачі [5].
— Партачі? Майстри поза цехом? Так ви з ними що є часу б’єтеся у Львові. Років із двісті. Що змінилося?
— Ага, — Гусак відпив пива. — Ми б’ємося, жаліємося, та магістрату до дупи те. Поприїжджали зі своїх Флоренцій-Берлінів, усю роботу забирають, — злостиво випалив Гусак. — Там були ніхто сонливі, а тут... — він розпачливо махнув рукою. — Тут вони вже й не партачі, а поважні пани. Це ми — ремісники вбогі, а вони — митці. У дупу їх цілують. І за тими зайдами іноземними стоять усі ті Жевуські, Потоцькі, Яблоновські — магнати наші. А магістрат тільки руками розводить! Що можна зробити, кажуть! — Гусак аж сплюнув спересердя.
 
— Звичайна історія, — заспокоїв Голота.
— Роботи нема, грошей нема, війни, гайдамаки, конфедерати, московити — пекельне пекло! Але ж головне робота. Не робота, а розор один. Банкрутують, майстерні он за борги забирають. Не витримують люди, не залізні.
— Нічого собі новини. Але ти ж не банкрутуєш?
— Недовго ще мені тріпотіти. Жирок якийсь собі підзбирав, та він на очах тане. Кожен тиждень пасок на одну дірку затягую, хлопче.
— Та де там, — натужно заіржав Голота, що однак стривожено дивився на понурого Гусака, — у тобі жирку ще надовго!
Той лише гірко всміхнувся, подивився на своє кругле черевце і знову невесело зітхнув.
Мандруючи вздовж зарослих травою й молодими деревцями міських мурів, вони йшли собі, весело регочучи й згадуючи минуле. Трохи відійшовши від головних шляхів, товариші потрапили в звичайну собі сільську ідилію — з коровами, що меланхолійно жували траву, і козами, що дзеленчали своїми дзвониками. Зліва бахнуло кілька пострілів — Голота аж присів. Гусак засміявся.
— То на болотах пан Замойський птахів б’є. Така в нього забава.
Іти було нелегко. Сонце вжарювало немилосердно. Тож вони пробиралися короткими переходами від корчми до корчми, які були густо розсипані увсебіч. Усюди випивали — десь трохи пива, десь вина, а десь тягучої наливки. Галицьким, а тоді Краківським передмістям Львова вони мандрували до самих сутінків, голосно згадуючи старе, коли Богуслав був підлітком, а Гусак учнем, а тоді підмайстром Голотиного батька. Врешті друзяки вперлися носами в Краківську браму, і це означало, що вони обійшли Львів із заходу. Браму вже зачиняли — Гусак замахав руками й п’яно закричав.
— Ге-гей, чоловіче, почекай хвильку, маляр королівського малярського цеху ще має зайти!
— Швидше, Гусаче! Швидше, лантуху. — Вартові, що, видно, знали майстра, трохи притримали ворота, і Голота з Гусаком, сміючись, заскочили досередини. Обійнявшись і важко перебираючи ногами, вони йшли вулицею, ділячись спогадами.
— А як ти напивсь і до тієї страхопудальської Завальської пішов у вікно дертися. Пам’ятаєш? А тебе Ригір на плечах у вікно підсаджував. Уся вулиця аж падала, на це дивлячись, бо ви не могли в те віконце, що ледь на чотири лікті від землі стирчало, залізти!
— А як ти малий із даху на стару Мейсенову вилив ропу з огірків...
— Пам’ятаю! Так ти ж мене батьку і здав, паскуднику! — вишкірився Голота й подивився на заїзд Герцля, біля дверей якого стояли Мнішек, Сташка та Мірек. Помахав їм рукою й повернувся до Гусака, що червоний як рак далі згадував старі часи.
— Бо не міг інакше. Мене ж дядько учнем до твого батька віддав. А той мене за тобою наглядати поставив. Не міг же я відмовитися, — Гусак і далі теревенив, а Голота несподівано став як укопаний.
— Богусю, ти чого став? До мене йдемо, є медовуха, добра-добра! — говорив маляр, хоч язик його вже зовсім не працював. Та Голота лиш хитав головою, п’яно заточуючись і переступаючи з місця на місце.
— Не можу. До батька треба. Я писаря малярського цеху Кшиштофа Корибутовича вже он скільки не бачив...
Гусак здивовано подивився на Голоту, хотів було щось сказати, та лише беззвучно відкрив і закрив рота, і нащось змахнув рукою. Голота мовчки обійняв його, обернувся й потьопав собі вулицею. Маляр, що залишився стояти з виряченими очима, врешті отямився.
— Стій, Богусю! — крикнув маляр.
— Ти чого, Гусаче? — зупинився Голота.
— Він зараз не вдома... Рік уже як... — Гусак, хекаючи, догнав друга і, схопивши за плече, розвернув до себе.
— А що? Вигнали таки його з майстерні? А я ж казав — недовго йому... — засміявся Голота. Маляр мовчав.
***