Остання босорканя

— Вона нежива. Він ще дихає. Та недовго залишилося, — Голота підійшов і сів навпочіпки перед знахаркою. Тоді провів закривавленою рукою по Сташчиній щоці, жадібно вдивляючись в її очі.
— Царство небесне дівчинці. Хороша була... — знахарка заплющила очі й підібгала губи, наче боячись розплакатись, та це тривало недовго. За мить на Голоту дивилася звичайна Сташка. — Що думаєш робити? — різко запитала вона.
— Що можу. Перев’яжу Мнішека й понесу до монастиря. Тут він, поруч.
Сташка кивнула. Це було краще, що можна було зробити. Вона провела руками по волоссю, що розтріпалося й стирчало врізнобіч, а тоді знову важко зі схлипом вдихнула.
— Зараз, хвильку, — кинула вона. — Я перев’яжу, не чіпай. Дай лиш віддихаюсь.
Голота допоміг дівчині встати. Вона обережно зробила кілька кроків і опустилася на коліна, щоб оглянути пораненого.
— Відразу не помре, — голосно проказала Сташка. — Весь у крові, але ніякої важливої жили не перерізано. Рви сорочку, швидше тільки. Ворушися, Голото! — Богуслав мовчки протягнув знахарці шматки полотна. Та взяла й діловито почала поратися навколо пораненого. Рухи її були швидкими та впевненими. Врешті закінчила, разом із Голотою вони поклали тіло Мнішека на кафтан і поволокли до воріт цвинтаря. Там віддихались і продовжили шлях. Тягти було недалеко, кладовище стояло поблизу монастиря. Мнішека поклали біля порогу, Голота витер піт, що лився в очі, розпрямився і щосили постукав у ковані двері.
— Відчиняйте! Хутчіш!
Почувши рух усередині, вони відступили в темряву. Звідти дивились, як важезні дубові двері зі скреготом відчинилися. З черева коридору, обережно ступаючи, вийшов сивий чернець із ліхтарем. Зупинився біля тіла, посвітив і швидко відсахнувся назад.
— Сюди, на поміч! — хрипко крикнув дід, і в монастирі все заворушилось, як у мурашнику. За хвилю навколо Мнішека згуртувалося півдесятка братів, вони поклали графа на ряднину й понесли до обителі, що мала свій власний шпиталь. Старий чернець, що вийшов першим, стояв далі, вдивляючись у ніч.
— Ми забрали його. Чуєте?! Ким би ви не були! — крикнув сивий. Зітхнувши, він загасив свій ліхтар і загримів ключами — міцні двері зі скрипом зачинилися. Вулицею розлилася тиша, яку порушували лиш невгамовні цвіркуни.
***
Вони сиділи, впершись спинами в холодний камінь кам’яниці, дивлячись перед собою. Голота відчував себе випаленим ізсередини. Ні думок, ні бажань. Тишу не порушував жоден звук, навіть невгамовні цвіркуни десь згинули. Мовчання тривало чи не годину. Врешті почулося собаче виття, що збурило чи не всіх волохатих Краківського передмістя. Ґвалт змусив Сташку прокинутися.
— Про що думаєш? — запитала вона, не повертаючи голови.
— Намагаюся не думати. Про все це пекло. Малярі, цехмістер, босорканя, Гусак, пошуки, знову смерті. Як ми в усе це вляпалися, Сташечко? Що це за химерія?!
— Не знаю, — просто відповіла знахарка. — Мене більше цікавить — що тепер?
— Яке тепер? — запитав Голота, не розуміючи.
— Завжди є тепер. Щось, що треба робити, — на ці слова Голота повернув голову до знахарки й пожував губами. Якийсь час він міркував, розглядаючи татарський профіль Сташки.
— Тепер, кажеш? — повторив він. — Мабуть, знайду ту схованку, хай їй, — сам собі дивуючись, проказав Голота, який ще хвилину тому хотів послати все під три чорти. — Треба ж хоч подивитися, заради чого оце все...
— Як? — здивувалася Сташка. — Тут же вона. Сам же казав — у могилі. Батьковій.
— То я Гусаку наторочив... — втомлено проказав Голота і, скривившись, знову згадав. — Гусак. Я досі не можу повірити. Наче якийсь дурний сон. Він же не відвертався від батька навіть у найскрутніші часи. Мене доглядав змалечку, гроші позичав...
— Ти ж сам усе чув. То він шпигував за Криштофом. Бо ж твій дід ніколи не втрачав надії повернути спадкоємця... І баба твоя до самого кінця жила в монастирі домініканок, будувала плани, як повернути сина. А Гусак, мабуть, допомагав.
— У домініканок, — повторив Голота. — Дивно. Там, де мати моя померла. Усе якось химерно переплелося. Кожен новий факт у цій історії має купу нових смислів. Здається, ти їх тлумачиш, і наче правильно, як з’являється щось нове, яке перевертає все те, що ти так ретельно вибудував раніше. Як оті всі наші пошуки. Прихований шлях до схованих картин, які мали привести до схованого... чогось. До чого воно нас привело?
 
— До скриньки. До батькового жарту, — відізвалася Сташка, пильно дивлячись на Голоту.
— Не впевнений я щодо жарту. Чекай, — Голота дістав торбу Гусака, яку забрав із собою, витяг маленьку залізну скриньку, яку знайшли в колодязі. Підніс її до світла, яке лилося від смолоскипів монастиря.
— Comoedia, — знову прочитав він напис.
— Комедія?
— Ні. Це не жарт. Батько не сміявся над нами, — Голота знову й знову розглядав скриню в тьмяному світлі смолоскипів. Він пошкрябав дно пальцем, знову підніс скриньку до очей.
— Те deum, laudamus. Бога хвалим! — повільно прочитав він.
— Що це? — здивувалася знахарка.
— Тут іще один напис. Латиною. Це такий церковний гімн, — проказав Голота, подивившись у небо. — Комедія, Те Deum... це ж навіть не натяк, а прямий дороговказ, — пробурмотів він.
— Ти про що, Голото?! — здивувалася знахарка.
— Ми знайшли церкви, у церквах знайшли картини з Корибутом, — не слухав її Голота. — Ми їх розшифровували. І пішли довшим шляхом. Адже був легший. Бо ж насправді ті малюнки, то ...просто Світанок. Просто Сон. Ангел. Ключі. Я не бачив очевидного. А мав здогадатися, — скрушно похитав головою Голота.
— Що саме?
— Комедія. Це Дантова Комедія. А Те Deum — Бога хвалим — лунає там, коли Данте підходить до воріт Чистилища. ...І там є Світанок, Сон, Ангел, Ключі. Це дев’ята пісня Чистилища:
Тарпейська брама не гула сама
Отак, коли із нападом зухвалим
Забрала чесного Метелла тьма.
Та я почув із громом небувалим,
Що голос чийсь молитву десь веде:
«Тебе, — лунало ніжно, — Бога хвалим».
Проте було, як і інакше де,
Як і у нас частенько може бути,
Коли із хором враз орган гуде:
Слова то чути добре, то не чути.  [16]
Голота закінчив декламувати. Знову все затихло.
— Господи, усе ж легко було. Батько обожнював Данте, Сташко. Любив «Комедію» великого флорентійського віршоплета. І в тих картинах, які ми знайшли, — ілюстрація дев’ятої пісні Чистилища. У тій пісні Данте засинає зранку, прокидається — бачить полуденне сонце і йде до Ангела, ангел показує йому два ключі, щоб він міг відчинити ворота чистилища... Сон. Сонце. Ангел. Ключі. Усе, що ми знайшли...
— А далі?
— Далі? Треба згадати, чим та пісня закінчилася, — Голота морщив лоба, згадуючи. — А закінчується вона згадкою Тарпейської скелі. Скарбниці давнього Риму...
— То нам треба скарбниця? Та, що у Львові, у Краківській брамі? Відгадка там?
— Я думаю... треба піти подивитись...
— Тпр-р-ру! — проказала Сташка, виставивши руки. — Чекай, я щось уже набігалася марно. Чи можна щось сховати в Краківській брамі? — і тут же сама собі відповіла: — Сумніваюся! Краківська брама завжди повна людей, там і хвилини не пробудеш сам.
— Сташко, це брама, ясно ж сказано наприкінці дев’ятої пісні: Тарпейська скеля, скарбниця. Що тут роздумувати. Поки не побачимо, не зрозуміємо!
— Зачекай. Пам’ятай — думати просто. Уяви. Твій батько, маляр Корибутович, іде до Краківської брами, де купа сторожі, людей, і таємно ховає там якийсь скарб. Ти сам казав про простоту. А це як виглядає? Як протилежність простому. Це надто складно.
Голота завмер. Він втупився в стіну, на його лиці застиг відсторонений вираз. Заспокоївшись, він підняв погляд.
— Я думаю, Сташечко, ти маєш рацію. Не треба бездумно бігти. Адже Тарпей — то римська скеля, де була скарбниця. Але прославилася вона не скарбницею. Зовсім не скарбницею...