Остання босорканя

— Скільки хочете?
— Золотий.
— Та, мабуть, ні, — різко випрямився той. — Дорогувате для мене сукно. Але кафтанчик справді добрий. Ви з кого його зняли, волоцюги?! — несподівано закричав чолов’яга, аж двоє друзів пороззявляли роти від несподіванки. — Гей, люди, ану йдіть сюди! Я якихось гуль-тяїв знайшов. Крадене продають!.. — на гамір скандалу вже бігли магістерські челядники.
— Ми не крали...
— Замовкни, пико! — волав далі той. — Беріть їх. Зараз дізнаємося, кого вони обібрали...
— Я тобі казав: нічим добрим це не закінчиться... — проказав Голота, обтрушуючись від трави. — Бо сказано десь у Біблії, що купці повинні торгувати, селяни гарувати, князі князювати і так далі по списку. Кесарю кесареве... Коротше кажучи.
— Чекайте, чекайте! — заголосив Мнішек, розмахуючи жупаном, — Ми не крали. Чоловіче! — сіпнув він за рукав міщанина. Той зреагував відразу — засадив ліктем у щойно полікованого носа Мнішека так, що навсібіч бризнула кров.
— А цього нахабу зв’язати! Швидко, ледарі. Я бурмістр [1] Бєльський! До війта їх. У магістрат.
  
Розділ 2
 
У якому гроші важко заробляють та легко витрачають
 
Жидачів. 22 серпня, 1768 рік. Понеділок
У бурмістра Бєльського трусилися губи, він раз за разом витирав спітнілу шию й виряченими очами дивився на свою жертву. Жертва обережно торкалася розпухлого червоного, як буряк, носа й дивилася на закривавлені пальці. Поруч на лавці сидів Голота, що, не ховаючи масної посмішки, гледів на Бєльського, який виструнчився біля своїх в’язнів, як капрал біля фельдмаршалів, і тремтів, як драглі. Нарешті після кількахвилинної зловісної мовчанки заговорив ще один учасник бурхливої розмови в магістраті — старий сивобородий жидачівський війт. Він зітхнув і промовив. Тихо, однак вагомо.
— На захист Бєльського скажу лиш, що він добра людина...
— Це тому, що він вам, вельмишановний війте, носа не розбивав... — докинув Голота, який чомусь задоволено шкірився в усі свої зуби.
— Здогадатися, що сам граф Мнішек продаватиме свій жупан на ярмарку, він навряд чи міг, — спокійно продовжив війт, і бурмістр швидко-швидко закивав головою.
— Це йому не допоможе, пане війте, — розв’язно кинув Голота й розвалився на лаві. — Ви ж знаєте, хто такі Мнішеки. Мстиві й жорстокі. Стоять один за одного, як оті Горації проти Кураціїв. Вони ж розтоптали б цього Бєльського, як таргана, просто за те, що той не так подивився в їхній бік. А розквасити носа самому Міхалові Вандаліну Мнішеку... — Голота цокнув язиком і з насолодою дивився, як Бєльський, охоплений розпачем, закрив руками побіліле обличчя. — Навіть звичайний шляхтич такого не простить, а вже сам Міхал Вандалін Мнішек... — Голота лише розвів руками, встав на ноги й патетично заволав так, що Мнішек і війт [2] скривилися, мов від зубного болю. — Моліть Бога, пане бурмістре, моліть Бога, закликаю вас. І Міхала Вандаліна Мнішека! Його також моліть...
За півгодини Голота стояв із Мнішеком на залитій світлом площі біля Жидачівської ратуші. Ліценціат ображено дивився на кишеню молодого графа, з якої виглядав пухкий мішечок із грішми.
— Отак, милий графе, — печально проказав він. — Ми маємо беззаперечний доказ недовершеності цього світу. Чому одні роблять усе — хитромудро вигадують, геніально імпровізують, переконують, та в результаті не отримують нічого? Усе дістається різним бовдурам, які все, що можуть, — це вигадати продавати жупан на ярмарку в задрипаному Жидачеві.
— Ти нудний і заздрісний тип, Голото, — відсторонено проказав граф, розглядаючи околиці своїм підбитим оком. — І, патякаючи про недовершеність світу, забуваєш, що отримав від бурмістра по пиці я. Тож і компенсацію мав отримати також я. Така вона — справедливість. Твоїж побрехеньки лиш пришвидшили незворотній закон життя — за все треба платити.
— Не бачу я ніякої незворотності, де, наприклад, моя частка компенсації? — буркнув Голота.
 
— Твоя частка компенсації — кварта пива. Дуже щедра винагорода з мого боку такому довбневі, як ти, — заіржав граф, і вони попленталися до корчми, що підпирала бік старезного напіврозваленого жидачівського замку.
— А борг? — Голота повернув голову до графа. Той скосив на нього око.
— Що, грошей хочеш? Віддам, не турбуйся, Мнішек боргів не має — гордо казав мій батечко і мій дядечко також.
— Добре мати батька магната. А от мій батечко боргів має предостатньо. Як кажуть, маляр без боргів — то не маляр, а нікчема.
— А що батько, добрий маляр?
— Знаю лиш, що кожну стіну, яку бачить Криштоф, він прагне розписати якоюсь мазнею, — засміявся Голота й зітхнув. — Рік уже не бачив свого старенького. А як приїду, то, от побачиш, зустріне мене весь у фарбі з голови до ніг.
— До речі, про Львів. Хотів тобі оце сказати... — зам’явся Мнішек.
— Що до Львова їдемо разом, а тоді розбігаємося? Я й так розумію... — перервав Голота графа, роззираючись навкруги. Стояла тиша. Ярмарок поїхав собі, люди розійшлися, залишивши на згадку купи сміття. Мнішек подивився на химерно-темне небо, яким повзли пухкі подушки хмар. Вітер обдував побиті обличчя подорожан, і граф знову подумав про те, що йому подобалися веселі мандри з Голотою.
— До Варшави кличуть, — наче виправдовуючись, заговорив Мнішек. — Та й мати наполягає, і дядько. Мабуть, доста я вже наїздився. Та й ця наша Валахія й Бессарабія мені були вже аж по зав’язку, — Мнішек провів рукою по горлянці.
— Магнат їде вчитися державній справі, — насмішкувато подивився на графа Голота. — Голота лишається в болоті.
— Голото... їдьмо разом.
— Доста, Міхале, ми вже говорили про це... Буду тобі тацю з листами в напудреній перуці носити? Та й мені до батька треба. Треба навідати мого Мазаччо, він мене вже стільки чекає.
Товариші з кухлями пива в руках саме вийшли на поріг корчми, коли з гиканням та геканням, свистом та гуркотом на майдан вилетіла четвірка коней, запряжених у пишну карету. Екіпаж із завитком гербу на дверцятах супроводжував цілий загін із двадцяти вусатих вершників, вдягнених у чорне з червоним, на зап’ятках карети стояли лакеї в перуках, вусатий кучер натягував повіддя. Уся ця пишна компанія підняла пилюку на майдані до самого неба. Якийсь час вони те й робили, що зло зиркали навсебіч, волали, брязкали зброєю. Досвідчений Голота знав — такому збіговиську на очі краще не потрапляти. Він потяг Мнішека за рукав так і не проданого кунтуша, однак граф стояв як укопаний і, примруживши очі, дивився на карету.
— Що це за діра? — почувся з карети владний роздратований голос.
— Жидачів, ваша милосте, — до карети підскочив лакей із застиглим виразом послужливості на обличчі.
— Добре. Пообідаємо тут, — прогуркотіло зсередини, лакей швидко відчинив дверцята карети. Звідти виплив огрядний високий сивий пан із гидливо відкопиленими товстими губами. Він огледів майдан, і його уважний погляд зупинився на двох пияках. Він пожмакав випнутими губами.
— Та-ак. Молодий Міхал Мнішек, власною персоною! — пробурчав він. — Одягнений, як жебрак, весь у синцях, із розбитим носом. Востаннє я бачив тебе ще малим у Варшаві, коли ми з твоїм дядьком отримували орден Білого Орла, і ти був наче янгол у своїй перучці й камзолі зі шпагою. Як летить час... — Мнішек вклонився старому вельможі.
— У вас прекрасна пам’ять, ясновельможний пане...
— Ходімо пообідаємо. Розкажеш про дядька і як ти опинився в цьому прекрасному місці.
— Ми взагалі-то збиралися... — почав Голота.
— Що? — піднявши брови, пан повернувся до Мнішека, проігнорувавши його товариша.
— Ходімте, звичайно, — швидко погодився Мнішек і гупнув у бік ліценціата.
— Це хто? — пошепки запитав той.
— Ти смієшся? — так само пошепки заторохтів граф. — Це ж Станіслав Любомирський, найбагатша людина в державі. Власник найбільшого маєтку в Речі Посполитій, а може, і в Європі. Колишній претендент на корону. Воєвода брацлавський... Товариш мого дядька.