Остання босорканя

— Яку таку мову? — здивувалася Сташка.
— Розумієш, Сташечко, він щиро вірив, що стародавні мудреці спілкувались особливим чином. Передавали думки одне одному не словами, а Образами. Це були фігури всіляких небесних та земних тварів, предметів, і ними поясняли все, про що важко було розповісти, а ще важче зрозуміти. Так, наприклад, сонце значило істину, кільце — вічність, якір — пораду, голуб — стидли-вість. Комбінації цих символів означали різноманітні філософські тези. Батько вірив: кожна його картина — то справжня книга, з якої можна черпати мудрість, не використовуючи слів, які вважав непотрібним порохом і облудою. Адже, казав він, образ іде прямісінько до душі, а слово блукає хащами...
— Ще римські вчені мужі казали про стародавніх мудреців, які беззвучно, лише символами й алегоріями можуть пояснити механізми, що рухають світ, — погоджуючись із Голотою, похитав головою Мнішек.
— Батько завжди хотів, щоб я навчився висловлювати свої думки отак... символами. Хоча я, м’яко кажучи, не мав таланту малювальника, однак він і не думав відступати. Усе моє дитинство я вчився бачити, розгадувати й розплутувати. Загадки пересипані різними мальованими алегоріями, метафорами, приправлені батьковими мудруваннями, грецькою логікою, алюзіями на Ганнібала, казками про троянську війну, історіями про імператора Костянтина чи подвиги Геракла... Це така була моя розвага з раннього дитинства. Сотні, а може, й тисячі загадок... — Голота зупинився, задихаючись, бо ж говорив дуже швидко, гаряче, по-італійськи жестикулюючи. Видихнув і завершив свою тираду вже більш спокійно. — Так-от, до чого це я веду. Колесо, написане нашвидкуруч на стіні майстерні, — то загадка. Малюнки ж — загадка в загадці.
Усі замовкли. Було чутно, як ледь-ледь потріскує вогонь у каганці. Голота оглянувся — його історію слухали всі. Навіть Кривда із Пшемеком припинили відточувати навички видурювання грошей у добросердих міщан і повернули свої носи до Голоти.
— І що тепер, Голото? Що ми маємо робити? З тими малюнками? — врешті перервала мовчанку і схвильовано запитала Ярина. Розмова про таємниці зворушила її вразливе єство до глибини душі. Щоки Ярини почервоніли, груди здіймалися, очі палахкотіли. Вона любила страшні історії та лише тепер жила в такій, і їй, це було очевидно всім, таке життя невимовно подобалося.
— Знайти всі малюнки. Витлумачити їх. Для цього нам знадобиться Іфіка [14].
— Що? — не зрозуміла Сташка.
— Найголовнішою книгою тлумачень знаків була для Кшиштофа Іфіка. Книга мальованих філософських символів, кожен з яких має алегоричне значення. Архімандрита Києво-Печерської лаври робота. Я мусив вивчити її напам’ять, — постукав Голота себе по голові.
— Емблемата? — запитав Мнішек, що, видно, чув щось про книги такого трибу.
— Так, збірка символів. У Болоньї, де я навчався, їх справді називають емблематами, — погодився Голота.
— З усіх лише я не знаю, про що йдеться? — запитала Сташка. — Може хтось ще раз пояснити знахарці, дочці селян?
— Дивись, знахарочко. Батько часто показував мені малюнок коня з Іфіки, — терпляче пояснив Голота. — Картинка називалася «Покарання юним корисно», бо молодий, казав батько, дивлячись на мене, — це як кінь — «неукротимий і жорстокий». Без розуму, але сильний. Або ж іще один приклад. «Щедрість». Її гравюра — джерело води. Це означало, що статок щедрої людини ніколи не зменшиться, як і вода в джерелі. От ми й грали в загадки тими символами. Він складав — я мав розгадати ребус.
— А як розгадаємо ці загадки? — тихо запитала Ярина. — Щось знайдемо? — Голота лише підняв і опустив плечі.
— Але що може ховати маляр? — раптом запитав Мнішек. — Що за таємниці, за які людей убивають один за одним? — Голота підняв голову й подивився на графа, але знову нічого не відповів. Утім Мнішек не відвів погляд.
— Ми маємо знати, Голото... —уперто дивився в очі Голоти молодий магнат. — Хто такий Кшиштоф Корибутович? Учений? Шляхтич? Маляр?
— Так, Голото, — рвучко схопилася з місця знахарка. — Якщо ми всі плигаємо по сходинках, як жаби, було б добре знати більше про людину, яка примушує всіх нас гасати з того світу!
 
Голота пожував вус і зітхнув, сідаючи за триногий стіл, що нахилився, але все ж не впав. Неспішно запалив люльку, випустив хмару диму, закашлявся:
— Хай йому чорт, від тютюну наче ватрою в роті горить!
— Голото, не тягни кота за хвіст — кажи вже! — перебила його Сташка, ліценціат на це лише махнув рукою, закликаючи почекати. І, видихнувши сизий дим, таки почав:
— Колись давно Кшиштоф був єдиним сином вельможного пана, опори могутньої держави та католицької церкви. Усе життя з самого народження його готували до тієї ж самої ролі. Ролі, якої він, треба сказати, не надто хотів. Єдиною його пристрастю було малювання. З самого ма-лечку Кшиштоф не випускав пензля з рук. Малював і вдень, і вночі, і за сніданком, і за обідом. І хоч вельможа був не надто радий захопленню свого спадкоємця, однак перший час мовчав і навіть піддався на жінчине вмовляння — виписав для сина вчителя-майстра з Італії. Та малярство перетворилося на справжню хворобу для юного шляхтича. Кшиштофа не турбувало нічого, крім фарб, сфумато, перспективи й усіх тих слів, яких я досі не розумію. Врешті, коли Кшиштофу виповнилося вісімнадцять, його батько оцінив масштаби катастрофи — зрозумів, що єдиного сина не цікавить ні військова, ні яка інша кар’єри, а лише нице ремесло художника. Зрозумівши це, пан-батько неабияк розлютився. А оскільки він був людиною з крутим норовом, тож сталося те, що й мало врешті-решт — в одну ніч він просто розгромив вщент синову майстерню, — Голота цмулив люльку і якусь мить мовчав. — Коли зранку всі кинулися до кімнати молодого спадкоємця, то побачили, — продовжив він, — що Кшиштоф зник. Зібрав речі й пішов із дому.
— І не знайшли?
— Рік полювали по всій Польщі, Литві та Україні. Нарешті знайшли у Києві. Спадкоємець чи не найбагатшого роду в державі називався Кшиштофом Корибутовичем, і гнув спину підмайстром маляра-ченця. Вельможний пан-батько наступив на горлянку своїй гордині і врешті поїхав до сина. Миритись. Але те, що він побачив, мало не звело його з розуму. Спадкоємець жив в облупленій халупині, без батьківського благословення одружився з русинкою, а найжахливіше — перейшов у віру дружини, став уніатом. Це стало останньою краплею для фанатичного католика, яким був мій дід. Замість помиритися, він прокляв Кшиштофа, якого привселюдно оголосив померлим. Отака весела історія, — Голоту вже зовсім не було видно, весь він сховався за справжньою хмарою тютюнового диму.
— І що далі?
— Далі було менш весело. Усе пішло під три чорти! Причому для всіх. Втрата спадкоємця болісно вдарила по шляхетному панові. Він важко хворів, а тоді помер. Синів у нього більше не було, тож усе його майно перейшло брату. Водночас усі сини брата також померли в дитинстві. Тож, коли й він спочив у Возі років із двадцять п’ять тому, разом із ним несподівано швидко згас і весь стародавній славетний і могутній рід. Згас за кілька років, хоч і мав перед цим славну кількастолітню історію.
— А батько? Твій батько, Голото?
— Він не звертав на те уваги. Звичайним малярем із дружиною переїхав до Львова. Його мало цікавили справи вельможної родини, у нього сталося своє горе — моя мати померла, народжуючи мене. Кшиштоф насилу пережив її втрату.
— А ти?
— Я? Мене батько спочатку віддав сестрі Урсу-лі аж у Литву. Тітонька любила мене й виховувала до самої своєї смерті. Після чого мене повернули до батька, який став до того часу писарем львівського малярського королівського цеху. Що було далі, думаю, ви більш-менш знаєте.
— Знаємо, — підтвердила знахарка. — Але ж що міг сховати писар цеху малярів? Може, йому все ж перепав якийсь спадок?
— Ні. Усі багатства вимерлого роду давно поділили. Дід не згадав про батька навіть на смертному одрі. До останньої хвилини люто його ненавидів. Так тітка казала, і це було очевидно — дід не хотів його навіть бачити.