Остання босорканя

— Усе просто. Вони напхані червінцями по вінця і хочуть, щоб їхні палаци були красиві й розмальовані. Ми це їм даємо, — Шлієркамп знову глипнув на Жевуського.
— І як успіхи? Вдалося заарканити якогось грошового мішка? Майте на увазі, мені розповіли, що деякі з них лише виглядають розкішними, насправді ж — у боргах по самі вуха.
— А, то так, то так. Деякі в боргах, а деякі будують пишні замки, — відсторонено проказав цехмістер. — Чорт, я наче викупався в ставку, — витер він свою мокру від поту шию хустинкою. — Немає сил терпіти. Хай йому, мені треба терміново трохи випити доброго львівського пива, щоб не відчувати себе блазнем. Ходімо, пане ліценціате, я вже не можу терпіти всі ці мальвазії.
— А де ж тут пиво, пане цехмістере? — Голота оглянувся й побачив: чоловічок, який розмовляв із Жевуським, зник, тож зрозуміло було, чого Шлієркамп, ще хвилю тому нервовий, заспокоївся.
— На кухні для слуг є велика діжка. Ідете?
— Із превеликою радістю, — Голота посунув за ним, як тут сталося несподіване. На нього наскочив шляхтич, виплеснувши на себе келих мальвазії.
— Псякрев, ви що, очі не розплющуєте?!
— Лише коли бачу таких панів, як ви, сяйво від яких сліпить...
— Що?!
— Лише те, що ви, світлійший пане, неслися залою, як комета...
— Я не дозволю себе принижувати! Я Тишко-Тишкевич...
— Та будьте хоч ким, тільки майте очі не в дупі, а на голові, — не витримав Голота, поклавши руку на бік, де мала бути карабела, однак тієї, звісно, не було — усі шаблі забирали слуги.
Тишко-Тишкевич випнув очі, його величезні вуса аж настовбурчилися від люті. Він також помацав бік, де мала висіти шабля, однак із тим же результатом, що й Голота.
— Заспокойтеся, Голото. Це ж Тишко-Тишкевич, він людей більше вбив, ніж ви з’їли вареників, — зашепотів цехмістер ліценціату на вухо. — Перший фехтувальник воєводства!
— Байдуже, хоч перший фехтувальник Речі Посполитої...
— Так-так-так. Пане Тишкевичу, знову сварка? — з-за натовпу, що розступився, повільно виповз Любомирський. — Я ж просив... це було умовою вашого запрошення: ніяких бійок. Нумо миріться! Швидко!
Поскрипуючи зубами, під пильним поглядом Любомирського Тишкевич протягнув руку Голоті. Було очевидно, князя цей безмізкий рубака боїться. Він навіть нахилив голову.
— Прошу вибачення, пане. Я надто швидко ходжу.
— І я прошу, — відізвався Голота, якому, якщо чесно, не надто усміхалося фехтувати з найкращим дуелянтом воєводства. — Я, мабуть, не звик до такої кількості людей в одному місці. Нервую.
Тишко-Тишкевич уклонився і, дзвенячи шпорами, пішов далі. А Голота залишився віч-на-віч із Любомирським.
— Скоро вони роз’їдуться по своїх резиденціях і тут знову буде пустка, — неочікувано печально промовив магнат і подивився навколо.
— Ви жалкуватимете? — ввічливо запитав Голота.
— За цими пихатими бовдурами? Ніскілечки, ліценціате. Але маю надію, що кожен із них поїде звідси трохи іншим.
— Яким?
— Надіюся, моя з ними розмова наверне їх до моєї віри. І моїх прихильників побільшає.
— То це все через вашу ідею перебудувати державу? Ви вірите, що вона справдиться? — обережно кинув Голота.
— Не виключено, не виключено, молодий чоловіче. Усі ми маємо можливість. Питання в тому, як ми нею скористаємося, — Любомирський як завжди бундючно подивився на Голоту, несподівано вклонився й пішов залою.
Голота повернувся до цехмістра. Той уже стояв із похмурим німцем, в якому ліценціат упізнав львівського війта Бальтазара Альбрехта. По тому, як Бальтазар хитався, Голота зробив висновок: війт набрався по самі вінця.
— Дозвольте, пане Бальтазаре, представити вам ліценціата Богуслава Корибутовича-Голоту. Сина нашого покійного Кшиштофа... — почав був цехмістер, але війт перебив.
— Це не той, що в Доротці сидів, а тоді втік...
— Той, але, якщо ви пам’ятаєте, пан Мнішек...
— Пам’ятаю, пане Шлієркампе, граф просив заплющити очі на його злочин... Забути, коротше, — з неабияким зусиллям виговорив війт.
— До якого, до речі, я не мав жодного відношення... — почервонів Голота, розуміючи, що його таємниця — не така вже й таємниця.
 
— Суд довів зворотне, — буркнув війт.
— Суд помилявся, — вперто випнув підборіддя Голота.
— Годі, панове, не будемо згадувати, усе ж уже вирішили, — підняв руки на знак примирення цехмістер.
— Так. У нас немає часу на якогось шмаркача, коли все летить шкереберть, — похмуро проговорив війт, неначе кашляючи словами.
Голота, що побілів від «шмаркача», вирішив усе ж стриматися.
— Так, так, усе печально, — похитав головою Шлієркамп.
— Donnerwetter! Ці прокляті смерті. Люди скоро родинами тікатимуть.
— Дивні смерті, — кинув Голота.
— Дивні? — підняв брови Альбрехт. — Та ви й гадки не маєте, наскільки вони дивні.
— Останнього мертвого я бачив. Застрибнув у зашморг, не дочекавшись флячок, — закинув вудку Голота. — Вдавився.
— Вдавився? — несподівано засміявся війт, показуючи міцні білі зуби. — Вдавився? — він швидко наблизив своє обличчя до Голотиного, і воно скривилося в гримасі. — Та вони всі вдавилися! Наклали на себе руки. Звели рахунки з життям! Ваш батечко — перший! А ще біля кожного самогубці бачили те кляте стерво, що гасає дахами, як білка. Кляте Павутиння, чортове Павутиння. .. Там він сидить, і не можна його звідти викурити. Не можна навіть побачити, де воно... — прохрипів він у Голотине лице, бризкаючи слиною. А тоді виструнчився, поправив свій сюртук і пішов, хитаючись у різні боки, геть. На місці залишилися Голота та Шлієркамп. Цехмістер, розгублено усміхаючись, дивився війтові услід.
— Про що він бурмотів, про павуків якихось? — здивовано подивився Голота на цехмістра, та той не менш здивовано розвів руками.
  
Розділ 9
 
У якому товариші знаходять і штурмують чиєсь лігво
 
Львів. 27 серпня. 1768 рік. Субота
Як уже говорилось, удень будинок шановної пані Гамст ніяк не нагадував той вертеп, на який він перетворювався з настанням сутінків. Звичайне собі суворе житло побожної міщанки. Закриті ставні, двері й грати на вікнах. Лупанарій, який ховався за міцними решітками, серед білого дня не видавав ані звуку. Дівчата Гамстової як завше відсипалися після нічної важкої роботи, а перехожі вперто не дивилися в бік завмерлого будинку розпусти, наче не помічаючи його.
— Відчиняй! — кілька разів гучно гупнув у двері лупанарію Голота. Дві бабці злякано перехрестилися й пришвидшили кроки, та ліценціата те не турбувало.
— Агов. Відчиняйте. Дуже треба!! — загорлав він, шокуючи стареньких, що осудливо підібгали губи, оглядаючись на безстидника. Хвилинне волання і грюкання об двері руками й ногами таки допомогло. У будинку щось зашепотіло, загриміло. Важкі дубові двері скрипнули, відчиняючись. На Голоту, не кліпаючи, своїми жаб’ячими очима дивилася повелителька сонного царства хіті.
— Чого треба? — не надто привітно зашипіла Гамст. — Не бачите, ми зачинені.
— Потрібно поговорити.
— Ви й так зі мною говорите. Ближче до справи, — проскреготіла стара. Та, оглядівшись, зрозуміла, що Голоту доведеться пустити досередини. Вона відступила, і ліценціат вужем прослизнув у передпокій.
— Ви знали мого батька... — почав він.
— Ви торочите одне і те ж. Ми, здається, уже з’ясували це минулого разу, — буркнула стара. — Я вже розповіла — він заходив до моїх дівчат час від часу...
— Це точно він малював, — показав Голота на стіну, прикрашену язиками вогню.
— Він тут багато кому понамальовував п’яним. Я його вигнала, і з того часу намагаюся відмити стіну від його мазні. Поки що марно. На все добре, — Гамстова зробила рух, випихаючи Голоту.
— Хвилинку, я б іще хотів дізнатися... — схопив бабцю за міцну, наче залізну, руку ліценціат.
— Молодий чоловіче, я не збираюся нічого розповідати! — Гамст знову зібралася випхати його, та Голота знову встояв на місці. Жінка підняла на нього очі.