Остання босорканя

  
Розділ 8
 
У якому головний герой відвідує магнатський бал і дізнається багато цікавого і стільки ж непотрібного
 
Львів. 26 серпня. 1768 рік. П'ятниця
— Міхале, чому я завжди бачу вас у компанії обірванців? — почувся за спиною надтріснутий глузливий бас. Голота, а за ним Мнішек і Гусак обернулися й побачили власника голосу — князя Аюбомирського, що висунувся з вікна карети, сяючи білосніжною перукою. З карети запопадливо скочив лакей, який відчинив дверцята з гербом. Любомирський сидів, стискаючи пальцями тростину з масивним срібним набалдашником. Губи його, як зазвичай, гидливо й насмішкувато відкопилювалися .
— Як зустрінеш бурлаку та жебрака — не обходь їх, учив Менандр, — весело промовив Мнішек, салютуючи князю пивом.
— І приготуй кишені, в які вони негайно залізуть своїми брудними лапами, — блискавично відрізав Любомирський, стукнувши тростиною. — Це не Менандр, але треба про це пам’ятати, молодий пане Міхале, — сказав він спокійніше. — Чекати чогось іншого від злочинців, окрім злочину, — річ досить наївна. А злочин та бідність завжди йдуть пліч-о-пліч.
— Якщо бідність можна вилікувати, то жадібність не вилікує жодне багатство, — уколов Голота, якому вже набридли кпини магната.
— Чи може знати про багатство жебрак, у якого немає й шеляга за душею? — не повертаючи голови, бундючно промовила найбагатша людина в Польщі.
— Може, якщо все його багатство отут, світлий князю, — показав Голота на свого лоба.
— Ви маєте за друзів досить самовпевнених нахаб, пане Міхале, які до того ж дуже високої думки про свій розум, — підняв очі до неба Любомирський. — Однак, напоюючи пивом голосраких балакучих спудеїв, ви аж нітрохи не стаєте схожим на Аристотеля. А вашому язикатому слузі я скажу так: нема нічого правдивішого за слова «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні»! Але не будемо про це дискутувати, — змінив напрям розмови магнат, його обличчя стало трохи менш гидливо кривитися. — Нагадую вам, Міхале, про невелике свято в моєму палаці. Чекаю на вас увечері.
— О, ми прийдемо. Удвох, — простодушно кинув Мнішек.
— Гм. Але, зрештою, як забажаєте, — сухо кивнув Любомирський. — Ваша ручна мавпа хоч побачить розумних людей. Але вдягніться, Міхале, не йдіть у цих лахах, Богом вас молю... — відкинувся на свої подушки Любомирський. Лакей відразу ж зачинив двері й скочив на зап’ятки карети, яка, здійнявши куряву, рвонула з місця.
— Непоганий дядько, насправді, — кахикнув Мнішек. — Хоч і нервовий.
— Це він тебе просто мавпою не назвав. Але навіщо мені той бал? — дивився Голота вслід ридвану, що скоро завернув за ріг.
— Не йти ж мені в той гадючник самому?
***
Божественна італійська музика чулася з вікон палацу на Ринку, принаджуючи роззяв різного віку, статі й статку. Всюди майоріли червоно-білі кольори Любомирських. На спеціальних щоглах горіли світильники й смолоскипи. Бродили строкаті арлекіни. Пожирачі вогню, як і велося, жерли вогонь, а акробати чемно проходжувалися на руках або ж на ходулях у натовпі. Простолюдинам щедро роздавали різну смакоту, а з вікна палацу стриміла труба, з якої у фонтан лився угрин. Струменіло вино і з кубка Аполлона, мармурова фігура якого стояла посеред справжнього винного озера.
Весь той балаган вирував просто на Ринку. Та от до самого будинку заходили лише обрані. Численні витріщаки з Вірменської, Шевської, Руської та Жидівської ходили колами навколо, виглядали з-за спин лакеїв у червоних лівреях із гербами, що стояли щільними рядами. Особливо цікаві встромляли свої носи поміж руки слуг і розглядали пишні екіпажі, які привозили знаменитих вельмож королівства. Княгині, графині, обвішані коштовними каменями, поважно заходили досередини, а натовп біля дверей прислухався до Носатого Рисєка, який голосно розповідав, яка ж знаменитість приїхала тепер. Носатий кричав на весь Ринок: «Потоцький!», «Замойські!», «Цетнери!», аж поки дворецькому це не набридло й лакеї не викинули світського хронікера подалі від дверей. Та якщо хтось думав так закрити Рисєку рота, він страшенно помилявся. Той продовжив свій репортаж, але на безпечній відстані, ще голосніше оповіщаючи всіх про гостей, які все прибували й прибували. Було очевидно: Любомирський зібрав увесь цвіт галицької магнатерії.
 
Карета з Мнішеком та Голотою зупинилася біля будинку однією з останніх. Рисєк, вдягнутий у дивний капелюх, запнувся на секунду, адже молодого Мнішека він усе-таки впізнав, а от його супутника бачив уперше. Та, як і кожен лідер громадської думки, Рисєк не бажав показувати власну неінформованість, тому примружився й урочисто крикнув:
— Граф Мнішек та князь волоський Думітру!
Голота, почувши це, здивовано підняв брови, а тоді подумав і, оцінивши гучний титул, яким нагородив його Рисєк, поважно кивнув невидимому коментаторові.
— Думітру... Князь... — Голота нахилив голову до Мнішека: — От бачиш, люди впізнають вроджений аристократизм, — прошепотів він. — А ти волоському князеві жалів пива в борг купити.
Граф та «волоський князь» зайшли до великої зали, що, як діжка оселедцями, була набитою найкращими людьми королівства. Усе блищало, сяяло, кожен вершок просторого приміщення був наповнений парчею, атласом, батистом, шовком, оксамитом, золотим і срібним шиттям. А ще пихою, і ще більше — багатством.
— Диво, як ще палац не впав від ваги стількох мішків, набитих золотом, — проговорив Голота тихо сам до себе і здивувався, коли його бурмотіння розчув сусід.
— Та деякі мішки, за великим рахунком, не такі вже й набиті. Деякі діряві, а ще якісь просто пусті, — розважно проказав вусатий дід у багатому каптані, шитому золотом. — Але мають робити вигляд, що багатство аж сиплеться з їхніх дуп. Бо репутація в нашому світі — це все. Он, наприклад, наш львівський староста [13], Антоні Потоцький, — кивнув він на чорнявого вусаня, що вже встиг добряче набратися й мало не слюнявив вухо напруженої красивої чорнявої пані, — приблизно і є такий мішок. Напівпустий. А крім того, ідіот, розпусник і мій небіж. Я Ігнацій. Із Потоцьких, але я, щоб ви знали, лише пияк, — нащось охарактеризував себе дід і відразу відвернувся, втративши інтерес до Голоти, який уже відкрив рота, щоб підтримати розмову.
— Я бачу, тут звикли різати правду, дивлячись в очі, — скрививши здивовану міну, нахилився Голота до Мнішека.
— О, це ж мої брати-аристократи. Ти ще не бачив, що вони роблять, як понапиваються. Блюють, б’ються з ведмедями, один з одним, хапають вельможних панн за їхні вельможні... гм... дупи. До речі, Потоцький он на півшляху до того, щоб усі Цетнери в залі натовкли йому пику. Дивись, він он уже мало не падає на вдову Агнесу...
— Як понапиваються, то всі роблять одне й те ж...
— Е, ні. Тут трохи інший розмах. Пробач, друже, я пішов... — не встиг Мнішек договорити, як поспішив, вправно маневруючи в натовпі. Уже за хвильку граф пробрався-таки до пишно вбраної Ярини Ястжембець, що обмахувалася віялом, і просто таки сяяв від задоволення.
— Герой-коханець. Затягнув мене сюди й кинув, — пирхнув Голота й роздивився навколо. У залі шуміли сотні голосів. Сміялися дами, дзвеніли бокали, реготали чоловіки, грала музика, що вже не здавалася божественною. Однак усе це миттю стихло, коли на балкон зали вийшов господар — Станіслав Любомирський.
— Дорогі гості, хочу привітати ще раз усіх і закликати веселитися та розважатися, наче це останній день, після якого — Потоп. До цього закликають бог Аполлон і я. Надіюся, цьогорічне свято ви не забудете ще довго. А тепер — до роботи! Їжте, танцюйте, досхочу пийте, — він плеснув у долоні. Знову гримнула музика, зал знову загув.
— Надіюся, вино не єзуїти Любомирському привезли, — проказав манірним голосом тонкий, як шпичак, магнат у пишній перуці, що стояв за Голотиною спиною. — Кажуть, місто винне їм під сотню тисяч червінців і не має, як віддати, то вони, як хочуть, так і крутять війтом та й магістратом. Наприклад, торгують тим, що таємно, без мита перевозять через кордон.