Остання босорканя

— Думаю, затримаюсь... — утопив ліценціат вуса в пиві. — А поки я б на вашому місці звернув би увагу на он того волоха, — несподівано проказав Голота, дивлячись убік. Усі й собі повернули голови туди, куди він вперіщив погляд.
У закутку, поблизу дверей шинка, упершись об стіну спиною, сидів безвусий волох. Він раз по раз перехиляв свій келих, який ставив прямо на підлогу і щось швидко писав, вчепившись у невелику дощечку, кусаючи перо. Голота повів очами в його бік.
— Мнішеку, ти колись бачив, щоб пастухи-волохи вміли писати? А ще носили штани з оксамиту?..
Граф зрозумів натяк. Він важко підвівся і, нетверезо хитаючись, пішов до столу. Підійшовши, він одним рухом збив високу овечу шапку з голови волоха. Інший удар мав бути трохи нижче — у носа. Та задирака застиг із піднятою рукою — з-під шапки випала купа волосся, що рудим фонтаном розлилося по плечах «волоха». Голота, який дивився на цю сцену, задоволено розтягнувши рота в усмішці, встав і собі, підійшов ближче. На нього уважно дивилася дівчина з довгим рудим волоссям. Вона спокійно заклала перо за вухо й чекала, підперши рукою, всенькою в чорнилах, підборіддя.
— Я вибачаюся за мого друга. Він надто багато перебував у поганій компанії і втратив усі свої графські манери.
Голота повернувся до Мнішека, що люто зиркав на товариша, який так його підставив.
— Мнішеку, я б на твоєму місці не зиркав так на мене. Завдяки моїй дружній пораді ти маєш змогу познайомитися з прекрасною дівчиною. Ти ж не мав честі знати варшавську лілею, німфу Парнасу, поетесу, що зганьбила б і примусила з горя жерти землю саму Сафо? Не мав. А тим часом вона нещодавно грала свою роль у нашій невеличкій виставі з вовкулаками й убивцями в Кременці. Дозволь тебе познайомити з Яриною Ястжембець, зіркою літературного небосхилу і просто красунею, що найімовірніше гостює у своєї львівської тітки і за своїм звичаєм збирає матеріал для свого чергового шедевру, що вразить усі літературні салони Варшави. Так?
— О, пане Голото, ви, як завжди, розповідаєте про людину більше, ніж вона сама може про себе розповісти. Або навіть більше, ніж вона хоче розповісти, — блиснула зубами Ярина.
— О, ви аж надто скромні. Вам потрібен я. Я вмію хвалити.
— Замість відповіді прочитаю вам вірш, пане Голото, — уїдливо проказала руда красуня.
По дві торбини нам усім Юпітер дав:
Одну за спину — зі своїми вадами,
А другу, де чужі, — повісив спереду.
Тому й не бачимо ми похибок своїх,
Хоч вади інших залюбки рахуємо. [11]
Голота скривився, як від виразки. Але тут же прибрав кислий вираз з обличчя й захоплено зааплодував. До нього приєднався Мнішек, що не відводив погляду від очей прекрасного «волоха».
— Браво. Це ви тільки-но склали? Хоча дуже схоже на Федра чи Езопа. Але байдуже... Бачиш, Міхале, які таланти з прекрасними очима можна зустріти в найгидкіших гадючниках Львова. — Голота вдарив у бік Мнішека, і той наче вийшов із зачарування й нарешті згадав про манери.
— Міхал Вандалін Мнішек до ваших послуг, пані Ярино. Вибачте за мою дурну витівку, — схилив голову граф.
— Щось ти не надто говіркий, графе... — далі дуркував Голота. — Але не зважайте, Ярино, загалом він не така статуя, уміє трохи говорити.
— Маю надію, Голото, що граф може говорити й без ваших підказок, — дівчина повернулася до Мнішека. — Я вас пробачаю, адже знаю, що ви стали жертвою розіграшу. Голота взагалі любить грати, вважаючи інших людей за бовдурів... — кинула швидкий погляд на ліценціата Ярина. Мнішек лише ніяково усміхнувся, відчуваючи себе саме тим бовдуром, про якого велося.
— А я маю надію, панно, що ви зробите нам ласку й сядете за нашу лаву. Працювати вам уже не судилося, дивіться, скільки масних поглядів навколо, — Голота розплився в усмішці.
— Ви, Голото, маєте велике вміння ламати чужі плани. Робите це швидко й безжалісно... Я ненадовго, — Ярина пересіла до гурту. Голота й собі сів до столу.
 
— О, ламати — це моє, панно Ярино. Чужі й особливо своє життя, — враз посерйознішав Голота, уклонившись і даючи руку музі Парнасу. — Але не будемо про мене. Сьогодні ви — зірка цього місця, знаменитого своїм гірким пивом і печенею. Печенею, яку несуть уже годину! — несподівано розвернувся й крикнув Голота у вікно шинку. Звідти негайно почувся дзенькіт посуду.
— І про що ви тут теревените? У цьому храмі гріха й розпусти?
— Про смерті. Усі ті самогубства малярів, — просто проказала Сташка.
— А-а-а-а. Дивні ж, правда? Я теж ними цікавилася, — подивилася в очі Сташки Ярина. — У мене є певні здогадки, але тут вони нікому не цікаві. Усі кажуть: люди дуріють від спеки та поганих новин звідусіль.
— Кому справа до якихось малярів. Еге ж? Але ж митці помирають красиво, — перебила її Сташка, поправивши волосся.
— Я б сказала, аж занадто красиво. Щоб вважати те випадковостями або самогубствами, — погодилась Ярина.
— Тим паче, якщо згадати про те чудовисько, яке я бачив уночі, — докинув Голота.
— Чудовисько? Чорну тінь із довгим носом і палаючими очима? — швидко запитала Ярина, і всі аж отетеріли.
— Хтось іще бачив? — запитав Голота.
— Кілька людей бачили таке вночі. Уже поголос містом ходить.
— То маска, — сказав Голота.
— То не маска, — заперечила Сташка.
— І я думаю, то не маска... — погодилась Ярина. — Я вже досить довго збираю тут історії про істоту, що з’являється то тут, то там.
— Істота, — пирхнула Сташка, — чорні очі, червоний рот, довгий пташиний ніс... Що ж тут думати?
— Так, це очевидно, — погодилась Ярина, — щоправда, тут не надто розуміють, що в них оселилося.
— І я теж! Може, ви почнете зрозуміло говорити?! — роздратовано кинув Голота, що спочатку переводив погляд з однієї дівчини на іншу, а тоді не витримав і вибухнув. — Давай, Сташко, не тягни, я ж знаю, ти вже собі щось намудрувала, — подивився він на дівчину.
— Ти не повіриш... Ти ж той, як то ти кажеш, — раціоналіст...
— Давай без цих передмов. Що я не повірю? Ну?!
— А те...
— Голова в неї була величезна, схожа на вовчу, ніс — наче великий пташиний дзьоб, на лапах довжезні кігті. Вона кігтями зірки з неба здирала, вони тухли — і наставала темінь. У темряві вона літала між горами та полонинами і, як бачила, що є світло якесь уночі, то туди вертала. Бачила людей і починала своїм довжелезним носом вдихати. Раз дихне — і людині в горлі щось стає, два дихне — і серце коле, три — і такий страх на людину нападає, що вона помирає або ж руки на себе накладає. А відьма радіє, бо нічого немає для неї радіснішого, як загублена душа... — Ярина закінчила й важко видихнула. Голота та Сташка мовчки дивилися на неї. — Це я в селі поблизу Турки таке записала.
— Казку?
— Так. Про відьму-босорканю, — сказала Ярина, і нарешті знахарка змогла відкрити рота.
— Вона має рацію, Голото. Я й сама про це хотіла сказати. Це босорканя.
— Що? Ви про що торочите? Яка бобосорканя-босорканя? Хто це? — переводив погляд з однієї дівчини на іншу ліценціат.
— Тут відьма оселилася. Кровожерлива. Тому й люди мруть як мухи. Ще моя баба говорила, якщо люди мруть, бо віку собі вкорочують, — то босорканя робить. Або босорка, так ще на неї кажуть, — ще раз ствердно махнула гривою волосся Сташка.
— Босорканя? — недовірливо відізвався Мнішек.
— У горах вони живуть. Горяни добре їх знають, бо босорки, бува, з долин чисто всіх людей вимітають на цвинтар. Села пустіють. Із гір вони рідко спускаються, але коли спустилися — чекай смертей. Думаю, і це сюди з гір прийшло. Відьма чи то пак демон. Убиває, бо має вбивати. Живиться людським жахом, витягує з ним і жили з людини. Потроху, потроху, поки не витягне зовсім. Ще кажуть, що вбиває вона своїм поглядом або ж забирає у жертви бажання жити.
— До чого тут гуцульська відьма, Сташко? — запротестував Голота, але не надто живо.