Катерина

Рум’янець на його щоках зробився ще яскравішим.
— А хоч би й приревнував. Та як мені не ревнувати, коли по селу поповзли вже всякі чутки… — похмуро промовив Микола, опускаючи голову.
— Які чутки, Миколо? — аж захолола від недоброго передчуття Катерина.
Микола ніяково переступив з ноги на ногу.
— Та так… ніякі.
— Кажи ж бо, — наполегливо мовила Катерина, підступаючись до нього та викидаючи вперед руку з кілком.
Микола важко зітхнув.
— Та говорять баби дурнуваті, що сотник одружитися вдруге надумав і на тебе, Катруню, око його впало. Та ще верзуть, що він мачусі твоїй обіцяв щедру винагороду, якщо допоможе тебе посватати… І вона… погодилась, — уже ледь чутно додав Микола, жадібно-запитливим поглядом упиваючись у збентежені золотаво-зелені очі Катерини, яка й не здивувалась, бо відчувала щось таке ще з неділі.
Микола мовчав, пильно вдивляючись у її очі, немов намагався вгадати дівочі думки, а потім тихо запитав:
— А ти, Катеринко, чи згодна ти стати його дружиною?
Катерина аж підскочила.
— Зовсім ти здурів, Миколо? Нащо ти мені кажеш таке? Нащо мені цей сотник? Не сподобний він мені, й дружиною я йому не буду!
Микола непевно посміхнувся.
— Справді?
— А ти ще й сумніваєшся? — нахмурилась гнівливо Катерина. — Та я… Гей, що ти робиш, пусти мене, скажений, — заголосила Катерина, тому що Микола раптом підхопив її на руки й закружляв. — Пусти, Миколо!
Він зупинивсь так само раптово, як і закрутився, не забрав долонь своїх сильних з її тонкого дівочого стану, а запитливо поглянув в очі.
— А ти пробачиш мені ті злі слова?
Катерина всміхнулась.
— Пробачу, — вимовила, — але тоді лиш, коли ти впіймаєш мені того півня, що забився від мене в Товкачеву троянду.
Микола розправив широкі плечі.
— І це все? Та заради тебе, Катруню, я не тільки півня, я й сокола в небі впіймаю, — хвалькувато запевнив він Катерину й озирнувся навкруги. — Ну, показуй, де та клята птиця?
Не стримавши усмішки, Катерина вказала рукою на пишний кущ троянди під тином у старого діда Товкача, який жив з ними поряд. Микола зробив страшне лице й сміливо поліз у колючі гілки. Півень збунтовано засокотів, захвилювався. Почувся зойк, то Микола вколовся шпичкою, а далі тиха лайка. Півень сокотав, Микола лаявся, кущ тріщав гіллям, і Катерина, зачаровано спостерігаючи за всім цим, не помітила, як біля воріт з’явилась висока постать мачухи. Спершись на тин, вона зіщуленими очима вп’ялася в усміхнену Катерину.
— Ага, упіймав, — почувся в кущах радісний голос Миколи, та наступної миті півень голосно кугикнув і прожогом вискочив з кущів, полохливо замахав крилами і злетів на сусідський тин. — От сатана, клюнув мене, скажений, і втік.
Слідком за півнем з’явився роздратований Микола з пошкрябаним лицем. Неначе той кіт, кинувсь він на півня, але півень тільки замахав рудими крилами й зник у жали́ві Товкачевого подвір’я. Микола з серцем стусонув тин.
— От собака!
Катерина не втрималась і голосно, мов приснула росою, розсміялась. Сміх її чистим дзвіночком рознісся по кутку, оповитому вечірніми сутінками, болем і радістю озвався в серці Миколи, який застигнув, притихши, біля тину, позабувши й про того клятого півня рудопірого, що дав драла в чужу жаливу, й про батька з матір’ю. В усьому цілому світі для нього існувала тільки вона — ця чорнокоса чарівниця, що сміялась у вечірньому присмерку та гляділася такою гожою, такою дорогою серцю, дарма що вбрана була в убогу сорочку із сірого полотна, грубого та зношеного, в стару, латану-перелатану спідницю, з-під якої було видко маленькі ніжки. Хай без прикрас, ба навіть без намиста сякого-такого Катерина була напродиво гарна. Лице її, маленьке й трішки округле, вінчало темно-коричневе волосся, яке вигравало на сонці й золотилося, великі золотаво-зелені очі могли поглянути так, що в нього дух перехоплювало. А якою чудовною була вона тоді, коли всміхалась, ось як зараз, хоч і бувало таке нечасто — життя з мачухою зробило її геть невеселою.
— Царівна! — прошепотів зачаровано Микола й підійшов до Катерини зовсім близько.
 
Сміх щезнув з її вуст. Вона мов засоромилась його, такого незвичного для себе. А потім повільно підвела очі на Миколу.
— Ой, та в тебе ж лице геть пошкрябане!
Він тільки покрививсь, а Катерина нахмурила чоло, покинула вже непотрібного кілка, підняла руки та почала краєм сорочки втирати йому з почервонілого лиця краплини крові. Микола відмахнувся, вхопив її пальчики своїми сильними руками й раптом притулив їх до своїх гарячих, немов палаючих, губ, і поцілував швидко-швидко, мов обпік.
Катерина застигла.
— Миколо, що ти? А як хто побачить?..
Він тільки всміхнувся.
— Ну, то й що? Нехай дивляться, я критися не збираюсь… — Він раптом нахмурився. — Чи, може, ти сотника боїшся?
Катерина відступила на крок.
— Ніякого сотника я не боюся!
— І не підеш за нього?
— Не піду!
— А за мене підеш? — раптом тихо запитав він, не випускаючи її рук зі своїх долонь. Вже швидко вечоріло, та Катерина бачила, як горять, палають рішучістю його очі. — Як завтра сватів зашлю — не відмовиш?
Катерина мовчала, не тямлячи, що сказати, бо бачила, що то не просто слова, а він і справді може завтра сватів заслати. Вона не знає, що йому відповісти. Звісно, Микола не сотник, він і гарніший, і літами молодий, та все ж не кохає вона його. Чи захвилює він серце коли її так, щоб аж важко було дихати й не хотілось ні на кого дивитись, окрім нього? А з другого боку, хіба не однаково, покохає вона його чи ні? Що в тому коханні? Його можна ввесь вік дожидати й промучитись поряд з мачухою, а там, хто його знає, може й злюбиться їй Микола. Зате вона вирветься з-під ярма мачушиного, а мати в Миколи жінка добра, он у неї Одарка, старша невістка, мов та пава, по селу ходить, усе на свекруху не нахвалиться.
Збентежена та розгублена, Катерина підвела очі й відразу ж застигла, окам’яніла, помітивши нарешті мачуху, яка причаїлась біля воріт і, зовсім не соромлячись, вслухалася в їхню розмову. Побачивши її ненависні очі, Катерина раптом зрозуміла, що згодна на все, аби позбутися огидної та ворожої присутності цієї жінки.
— І що то ти, Катерино, біля парубків крутишся, а робота не роблена стоїть, і корова недоєна? — розтягуючи слова, запитала Мальчиха, й Катерина побачила, як у Миколи насупились брови.
— Я півня заганяла…
— Добре ж ти його ганяєш, уже майже поночі надворі, а в тебе ще нічого не роблено…
— А вона вам що, за наймичку в господі? Не людина зовсім? Самі своєї роботи не поробите, чи руки зовсім повсихали? — різким, непривітним голосом озвався до Мальчихи Микола, повертаючись до неї лицем, неначе огороджуючи собою притихлу Катерину.
Мальчиха зашипіла:
— А ти де такий вийнявся, щоб мене страмити? Ти ба, ще не виріс із коротких штанців, а вже вказує, як я маю з Катрею поводитись! — Вона вийшла за ворота. — Ану, геть звідси, поки я рогача не вхопила…
Микола сіпнувся, хотів добряче вилаяти Мальчиху, яку не любив з самого дитинства, але Катерина стрімко вхопила його за рукав простої білої сорочки й прошепотіла:
— Миколо, прошу тебе, не треба. Іди, краще додому, в мене й справді роботи багато. Благаю!
— Добре, я піду, не стану більше чіпати ясної панії, — насмішкувато відгукнувся Микола, позирнувши на тин Товкача. — Але перше все ж упіймаю того клятого півня.
І не встигла Катерина й оком змигнути, як він одним сильним рухом ухопився за тин і перемахнув на подвір’я діда Товкача. Чутно було, як він одразу ж засичав, ускочивши босими брудними ногами в густу Товкачеву жаливу. Потім руда голова його майнула навпроти білої стіни хати й зникла в сутінках. Мачуха мовчала, осудливою тінню видніючись біля воріт, а Катерина взагалі дух зачаїла, боячись мачушиної люті.
На Товкачевому подвір’ї голосно закугикав півень, обурено й невдоволено, згодом почувся собачий гавкіт, а за ним крик баби Палажки Товкачихи:
— Рятуйте, злодії!