Карло Сміливий

Ця зброя злякає
в наметі — звитяжця,
І владу — на троні…
(Старовинна комедія).
Війки гуркіт неясний
Вітер в далечінь несе.
Слідом — жах, війна… ідуть,
Сіють біль і смерть на все…
(Міскв).
Лишившись на самоті, Артур поїхав назустріч загонові бургундської кінноти під командою графа Конте.
— Просимо, просимо, — промовив вельможа, чвалем поскакавши до молодого лицаря. — Герцог Бургундський звідси за милю з великим загоном, щоб у разі потреби дати нам допомогу. З півгодини тому ваш батько повернувся до нас, прискакавши що було сили, й сказав, ніби зрадники завели вас у Пастку, і ви в полоні. Він обвинувачував Кампо-Басса, закидав йому зраду й викликав на бій. Обидва тепер у таборі, щоб не мали змоги стати на герць. Хоч італієць цього хоче, здається, не дуже. Герць відбудеться за п'ять днів.
— Побоююся, цей день не надійде ніколи для тих, хто чекає його, — сказав Артур, — але хай я тільки до нього доживу, я буду битися сам!
Він поїхав з Конте. Незабаром стріли другий, дуже великий загін кавалерійський, де маячив прапор бургундського герцога. Артура одразу рекомендували Карлові.
Герцогові було дуже неприємно, що Артур однієї думки з батьком і обвинувачує італійського графа, що до нього герцог ласкаво ставився. Але пересвідчившись, що Кампо-Басса уже потім після тих, хто оглядав межигір'я, порадив Артурові їхати наперед, тобто просто до засідки, герцог похитав головою, насупив чорні брови й стиха промовив:
— Це мабуть з помсти до Оксфорда. З італійців запальні месники.
Захоплено вислухав герцог звістку за смерть Рудольфа Донергуґеля й знявши важкого золотого ланцюга з своєї шиї, одів його Артурові.
— Честь і слава тобі, юний друже! Донергуґель був найстрашніший з усіх ведмідь, інші просто малі ведмежата; він мріяв, що може володіти списом. Добре, добре, хоробрий юначе, — ну розкажи, що ж далі? Як ти втік? Хитрощі?
— Пробачте, мене оборонив їхній начальник Ферранд де-Водемон, узяв мою зустріч з Донергуґелем за особисте змагання й бажаючи, як сказав він, поводитись чесно, пустив мене.
— Овва? — скрикнув Карло. — Він хоче показувати свою великодушність; будь ласка, прикладу з нього не братиму! Кажи далі, Артуре де-Вер!
Коли Артур розповідав де та як Альберт Геєрштейн з ним розмовляв — герцог кинув на нього бистрий погляд і мимохіть здригнувшись урвав:
— І ти не загородив йому в груди кинджала?
— Ні, ми благородно довірились один одному.
— Як? Проте ти знаєш, що він мій запеклий ворог. Нерішучість твоя зводить на нівець цілий подвиг. Що таке смерть Донергуґеля, коли ти зглянувся на Альберта Геєрштейна?!
— Хай і так, — сміливо відказав Артур. — Я не прошу хвали й може справді заробив на вашу догану. Але в обох випадках я мав особисті причини: Донергуґель був мені ворог, а графа Геєрштейна я… поважаю!
Вельможі навколо перелякані дивились, чим скінчиться смілива промова. Але таки справді виходить, Карловйх вчинків передбачати
неможливо ніколи. Він подивився навколо, тоді зареготав і весело скрикнув:
— Ви чуєте, як співає англійський півень? Якої заспіває, він колись із часом; коли й тепер так тримається перед державцем!
На цю: мить вернулися післанці й сказали, що герцог Ферранд поїхав назад із загоном до свого табору й на бойовищі нема живої душі.
— То вертаймо й ми; — сказав Карло, — якщо немає надії піднімати списи. А ти, Артуре де-Вер, іди за мною!
Увійшовши до намету, герцог знову почав розпитувати Артура, який нічого не сказав йому про те, що батько Анни Геєрштейн говорив за дочку. Кардові, він думав, знати цього не треба. Але відверто розповів загрози графа Альберта. Герцог слухав його цього разу спокійніше, але почувши, що той, хто не тремтить за своє життя, цілковитий владар над життям свого ворога, він закричав:
— Підлий зрадник, убивця! Підійшов до виходу й гукнув:
— А ну ведіть сюди тих, хто під вартою!
 
Маршал Бургундії та граф Оксфорд увійшли й сказали, що другий, Кампо-Бассо; так красномовно просив дозволити обдивитися вартові табори, де його військо, що він одмовити не міг.
— Гаразд, — сказав герцог Бургундський, — а вам, Оксфорде, я хтів рекомендувати вашого сина, якщо ви не встигли обійняти його. Він зажив собі чести та слави, а мені зробив важливу послугу. Тепер такі дні, коли хочеться прощати своїм ворогам, не знаю чому, і ось проти свого звичаю я дуже хочу запобігти герцеві. Згодьтесь для мене. Потоваришуйте йому. Візьміть назад свої запоруки й дайте мені закінчити цей рік, може бути останній рік мого життя, примиренням.
— Ви просите небагатого, — мовив Оксфорд. — Я втратив надію був бачити сина. Ви вертаєте йото. Але бути другом Кампо-Бассові я не Можу. І свою честь даю на волю вашу; візьме назад він свою запоруку, Я охоче беру мою! Джов де-Вер не буде боятись, щоб хто не подумав, ніби він злякався Кампо-Басса!
Герцог щиро дякував і запросив усіх присутніх перебути з ним вечір. Артурові видалося, наче герцог багато ласкавіший, ніж раніш, а Оксфорд старший пригадав минулі роки, свої з Карлом дружні стосунки, поки необмежена влада та шалені успіхи Карла трохи змінили.
Герцог давав різні накази, розпитував за вояків й почувши відповіді, сумно півголосом мовив:
— Коли б не моя присяга, відклав би війну на весну. Шкода салдатів.
А втім нічого особливого в герцогові більше не помітили, ото тільки ж раз-у-раз питав про Кампо-Басса й, нарешті, йому сказали, що граф, нездужаючи, з наказу свого лікаря лежить у ліжкові, обіцяючи на світанкові встати.
Герцог промовчав, гадаючи, що італієць уникає стрічатись з Оксфордом. З герцогського намету гості пішли за годину до півночі. Оксфорд із сином повернулись до себе — до шатра. Старий був у великій задумі. Хвилин за десять сказав:
— Сину, загадай привести перед світанком коні. Я б хотів, щоб ти запросив нашого сусіда Колвена нам товаришувати. Я огляну передову варту.
— Такий несподіваний намір? — зауважив Артур.
— А проте, може й пізно, — відповів Оксфорд. — Ех, коли б місячна ніч, я б поїхав не гаючись!
— Тепер темно, — озвався Артур. — Але ви ніби сподіваєтесь небезпеки?
— Так, Артуре! Йди!
Артур повідомив Колвена, дав наказ щодо коней і тоді ліг спати.
Перед світанком першого січня тисяча чотириста сімдесят сьомого року — відомий історичний день — Оскфорд, Колвен та Артур із Тібом та ще двома вершниками поїхали оглядати військо навколо табору Карла Бургундського. Здебільшого панував лад. Ранок був холодний. Землю укривав сніг, що подекуди танув, бо два дні стояла відлига, де-не-де узявся кригою, — з вечора почався дужий мороз. Але як здивувався, як злякався Оксфорд, доїхавши тієї частини табору, де напередодні був Кампо-Бассо з своїми італійцями, понад дві тисячі чоловіка. Оксфорда та його супутників ніхто не спинив, жоден кінь не іржав, жодної навколо душі…
Вони даремно оглядали спорожнілі намети…
— Мерщій до Карла! — скричав Оксфорд. — Вдаряймо на сполох! Зрада!
— Дозвольте, — заперечив Колвен, — може краще раніше довідатись. За двісті кроків звідціля стоїть моя батарея; гляньмо, чи на місці вона. Я ладен ручитися. Батарея розчищає вузьку дорогу, єдину, що нею можна до нас перейти; коли мої вояки на своїх місцях, відповідаю життям: ми будемо боронити перехід, поки ви приведете військо!
— Швидче, швидче! — скричав Оксфорд.
Лихою дорогою, кригою, снігом, перелякані, захекані поскакали вони до гармат.
В тьмяному місячному світлі, що переливалося з першим промінням ранішньої зорі, вони побачили — гармати на місці; але жодної людини навкруги.
— Неможливо, неможливо! — хвилювався Колвен. — Вони не втечуть. А, по наметах вогні. Ох, це вино! Вони, напевно, п'яні. Ось я їм!
Скочив з коня, побіг до першого намету: артилеристи майже всі були там. Але вони лежали долі покотом між шклянками та пляшками п'яні; Колвен з величезними труднощами ледве-ледве зміг підвести трьох. Хитаючись вони посувались на Колвенів наказ, певніше, інстинктово, аніж з обов'язку, та подались до батареї.