Темна матерія
Розмова набагато довша і з такою кількістю учасників, що мене кидає в холодний піт.
Я пробігаю очима найсвіжіші повідомлення, надіслані за останню хвилину.
Jason42: Будинок порожній десь із полудня.
Jason28: Ну, і хто з вас це зробив?
Jason4: Я їхав за Даніелою від Елеанор-стріт, 44 до поліцейського відділку, що в Північній Каліфорнії.
Jason14: Що вона там робила?
Jason25: Що вона там робила?
Jason10: Що вона там робила?
Jason4: Поняття не маю. Вона зайшла всередину, так і не вийшла. Її «Хонда» все ще тут.
Jason66: Це означає, що вона знає? Вона все ще в поліцейському відділку?
Jason4: Не знаю. Щось відбувається.
Jason49: Минулої ночі мене мало не вбив хтось із нас. Він дістав ключ від мого готельного номера й увірвався до мене серед ночі з ножем.
Я починаю друкувати...
Jason9: ДАНІЕЛА Й ЧАРЛІ ЗІ МНОЮ.
Jason92: У безпеці?
Jason42: У безпеці?
Jason14: Як?
Jason28: Доведи.
Jason4: У безпеці?
Jason25: Як?
Jason10: Ти сучий син.
Jason9: Це не має значення, але так, вони в безпеці. А ще вони дуже налякані. Я довго все це обдумував. Я так розумію, що всі згодні з тим, що в будь-якому разі Даніелу й Чарлі ніхто й пальцем не сміє зачепити?
Jason92: Так.
Jason49: Так.
Jason66: Так.
Jason10: Так.
Jason25: Так.
Jason4: Так.
Jason28: Так.
Jason14: Так.
Jason103: Так.
Jason5: Так.
Jason16: Так.
Jason82:Так.
Jason9: Я швидше вмру, ніж побачу, що з ними щось трапиться. Тому, ось що я пропоную. Через два дні, опівночі, ми всі зустрічаємося на електростанції і проводимо мирну лотерею. Переможець отримує право жити з Даніелою і Чарлі в цьому світі. Крім того, ми руйнуємо куб, щоб сюди не понабігали ще якісь Джейсони.
Jason8: Ні?
Jason100: У жодному разі.
Jason21: Як ви собі це уявляєте?
Jason38: Нізащо.
Jason28: Доведи, що вони в тебе, або йди до біса.
Jason8: А чому випадок? Чому не вибороти це право? Хай вирішує переможець.
Jason109: А що робити тим, що програють? Покінчити життя самогубством?
JasonADMIN: Щоб не перетворювати нашу розмову на базар, я тимчасово заморожую акаунти всіх учасників, крім мене і Jason9?. Всі інші можуть читати цю розмову. Jason9, продовжуй, будь ласка.
Jason9: Я розумію, що будь-якої миті все може вийти з-під контролю. Я міг би й не зізнаватися. Ви б ніколи нічого не довідалися. Хто не хоче, може не брати в цьому участі, а просто зачекати, поки розвіється дим, а потім зробити з одним із нас те, що зробив Джейсон-2. Я знаю тільки одне — що я свого слова дотримаю, можливо, це й наївно з мого боку, але я думаю, що й ви всі так зробите. Бо ви дотримаєте слова не для нас. Ви дотримаєте його для Даніели й Чарлі. У мене є ще один вихід: узяти їх і щезнути назавжди. Нові імена. Життя в мандрах. Необхідність повсякчас озиратися. Як би мені не хотілося завжди бути з ними, але такого життя для своєї дружини й сина я не бажаю. І я не маю права прив’язувати їх до себе. Я налаштований так рішуче, що готовий піддати себе випробуванню цією лотереєю, в якій, судячи з кількості учасників, я програю. Я мушу спочатку поговорити з Даніелою, але й маю поширити цю інформацію. Я повернусь сюди завтра ввечері з більш детальною інформацією і доказом, Jason28.
JasonADMIN: Здається, про це вже хтось питав, але що станеться з тими, хто програє?
Jason9: Я ще не знаю. Значення має тільки те, щоб наша дружина й син прожили решту життя в мирі й спокої. А хто так не думає, той на них не заслуговує.
Мене будить світло, яке пробивається крізь завіси.
Даніела спить в моїх обіймах.
Дуже довго я просто лежу.
Тримаючи її.
Цю надзвичайну жінку.
Через якийсь час я вивільняюсь, вибираюсь із ліжка й підбираю з підлоги купу свого одягу.
Я вдягаюсь біля майже згаслого вогню — просто шар вуглин — і вкидаю в камін останні два поліна.
Оце ми заспались.
Годинник на плиті показує 9:30, у вікно над раковиною мені видно, як крізь ялини й берези навскоси пробивається сонячне світло, утворюючи на лісовій підстилці озерця світла й тіні скільки сягає око.
Я виходжу в морозний ранок і ступаю з веранди.
За будинком земля полого спускається до краю озера.
Я іду до кінця засніженої пристані.
На кілька кроків од берега вода взялася тонкою кригою, але ще дуже рано, навіть після недавнього шторму, щоб замерзло все озеро.
Я змітаю сніг із лавки, сідаю і дивлюсь, як із-за сосон виповзає сонце.
Живлющий морозець. Бадьорить, як порція еспресо.
Над поверхнею води здіймається туман.
Я чую, позаду під чиїмись кроками скрипить сніг.
Озираюсь і бачу, як Даніела йде пристанню, ступаючи в мої сліди.
Вона несе два кухлі паруючої кави, на голові — чудово скуйовджена грива волосся, на плечі, як шаль, накинуто кілька ковдр.
Я дивлюсь, як вона наближається, й мені раптом спадає на думку, що це, схоже, наш із нею останній ранок разом. Завтра зранку я повертаюся в Чикаго. Сам.
Вона передає мені обидва кухлі, знімає одну ковдру й закутує мене в неї. Потім вона сідає на лавку, ми п’ємо каву й милуємось озером.
— Я завжди думав, що колись ми осядемо в такому ось місці.
— Я не знала, що ти хочеш переїхати у Вісконсин.
— Коли ми постаріємо. Підшукаємо будиночок, наведемо лад.
— Ти зможеш навести лад? — сміється вона. — Жартую. Я розумію, про що ти.
— Ми б могли тут жити влітку з онуками. А ти б собі малювала біля озера.
— А ти б що робив?
— Не знаю. Перечитав би нарешті всю підписку «Нью-Йоркер». Аби лишень поруч із тобою.
Вона торкається нитки, все ще намотаної на моєму підмізинному пальці.
— Що це?
— Джейсон-2 забрав мою обручку. А на початку зі мною щось таке сталося, що я почав втрачати зв’язок із реальністю. Не розумів, хто я насправді. Вже не знав достеменно, чи були ми з тобою одружені. Тому я зав’язав цю нитку на пальці, як нагадування про те, що ти, ця версія тебе реально існує.
Вона цілує мене.
Довго.
Я кажу:
— Мені треба тобі дещо сказати.
— Що?
— У тому першому Чикаго, де я прийшов до тями, там, де я знайшов тебе на тій художній інсталяції про мультивсесвіт...
— Що? — усміхається вона. — Ти переспав зі мною?
— Так.
Її усмішка згасає.
Вона мить дивиться на мене, а потім якимось безбарвним голосом питає: