Темна матерія

Треба було йому вбити мене, коли в нього був такий шанс.
Я відчуваю, як у мені заворушився фізик, намагаючись взяти все під свій контроль.
Зрештою, я вчений. Людина, орієнтована на створення й управління процесами.
Отож я вважатиму це лабораторним експериментом.
Є результат, якого я прагну досягти.
Що мені треба зробити, щоб досягти бажаного результату?
Спочатку визначити, чого я хочу досягти.
  
Убити Джейсона Дессена, який живе в моєму домі, й помістити його в таке місце, де ніхто й ніколи його більше не знайде.
Які інструменти для цього мені знадобляться?
Машина.
Пістолет.
Якийсь засіб, щоб угамувати його.
Лопата.
Безпечне місце, щоб позбутися його тіла.
Я ненавиджу ці думки.
Так, він забрав мою дружину, мого сина, моє життя, але сама думка про ці приготування і насильство — огидна.
За годину їзди на південь від Чикаго є лісовий заповідник. Національний парк Канкакі Рівер. Ми були там кілька разів із Чарлі й Даніелою, зазвичай восени, коли все вкрите листям, і нам так хочеться вирватись на дику природу, усамітнитися і провести бодай день подалі від міста.
Я можу вночі привезти туди Джейсона-2, або примусити його їхати, як він примусив їхати мене.
Проведу його однією з відомих мені стежок на північному боці річки.
За день-два я туди навідаюсь, тож його могила вже буде готова в якійсь тихій віддаленій місцині. Я з’ясую, наскільки глибоко треба буде копати, щоб тварини не почули запаху розкладання. Скажу, що йому доведеться копати собі могилу, щоб він думав, що в нього буде час зорієнтуватися і втекти, або переконати мене не робити цього. Потім, метрів за п’ять од ями, я кину лопату й скажу, щоб він починав копати.
Коли він нахилиться, щоб узяти її, я зроблю те, чого я не можу собі уявити.
Я вистрелю йому в потилицю.
Потім я підтягну його до ями, вкину туди, й закидаю землею.
Гарна новина в тому, що його ніхто не шукатиме.
Я прослизну в його життя так само, як він прослизнув у моє.
Може, колись, через багато років, я розповім Даніелі правду.
А може, я ніколи нічого їй не скажу.
Магазин спортивних товарів — за три квартали звідси, і до закриття ще трохи менше години. Раніше я раз на рік зазирав сюди, щоб купити бутси й м’ячі, коли Чарлі займався футболом у середній школі.
Навіть тоді прилавок зі зброєю збурював у мені якісь дивні відчуття.
Щось містичне.
Я ніколи не міг собі уявити, що примушує людей так прагнути мати якусь зброю.
Раз у житті я вистрелив, коли навчався у старшій школі в Айові. Навіть тоді, стріляючи по якихось іржавих бочках з-під мастила на фермі мого найкращого друга, я не відчував такого збудження, як інші хлопці. Мені було дуже страшно. Коли я дивився на ціль, спрямовуючи на неї важкий пістолет, я не міг позбутися думки, що тримаю в руках смерть.
Магазин називається «Поле й рукавичка», о цій пізній порі тут я один із трьох відвідувачів.
Походивши між стійками з куртками й проминувши стіну з кросівками, я прямую до прилавка в кінці торговельної зали.
На стіні над коробками з патронами висять дробовики й рушниці.
Під склом прилавка виблискують пістолети.
Чорні.
Хромовані.
Із барабанами.
Без барабанів.
У деяких такий вигляд, наче їх позичили в полісменів-месників із художніх фільмів 1970-х років.
Підходить жінка в чорній футболці й потертих джинсах. Рудоволоса і Татуюванням навколо правиці, вкритої ластовинням, вона скидається на циркачку-стрільця Анні Оуклі. «...право людей на зберігання і носіння вогнепальної зброї не повинно порушуватися».
— Чи можу вам допомогти? — запитує вона.
— Так, я хочу придбати пістолет, та, по правді, зовсім у цьому не розбираюсь.
— Навіщо він вам?
— Для захисту домівки.
Вона витягає з кишені зв’язку ключів і відчиняє вітрину, перед якою я стою. Я бачу, як її рука ковзає під скло й дістає чорний пістолет.
— Отож, це — «Глок 23». Сороковий калібр. Австрійського виробництва. Висока убійна сила. Можу вам також запропонувати суперкомпактну модель, якщо вам потрібне щось менше і якщо у вас є дозвіл на приховане носіння зброї.
— І він може зупинити нападника?
— Авжеж. Звалить так, що більше не встане.
Вона відтягує затвор, перевіряє, чи порожній ствол, встановлює затвор на місце, і витягає магазин.
— А скільки куль у нього вміщається?
— Тринадцять патронів.
Вона простягає мені пістолет.
Я не знаю, що повинен із ним робити. Цілитися з нього? Зважувати на руці?
Я незграбно тримаю пістолет, і хоч знаю, що він не заряджений, у мене виникає те саме жаске відчуття: я тримаю в руці смерть.
На ціннику, який звисає зі спускової скоби, написано 599,99 доларів.
Я мушу визначитися зі своєю фінансовою ситуацією. Я міг би просто піти в банк і потрусити ощадний рахунок Чарлі. Коли я востаннє перевіряв його, там було 4000 доларів. Чарлі ніколи не користується цим рахунком. І ніхто не користується. Якщо я зніму пару тисяч доларів, навряд чи хтось помітить. Принаймні не відразу. Звісно, спочатку мені ще треба буде якось дістатися до своїх водійських прав.
— То що скажете? — питає вона.
— Так. Тобто, відчувається, що це пістолет.
— Я можу показати вам кілька інших. У мене є просто чудовий «Сміт» і «Вессон 357», якщо вас більше цікавлять револьвери.
— Ні, цей чудово підійде. Просто мені треба нашкребти трохи грошей. Що потрібно для перевірки благонадійності?
— У вас є картка FOID [9]?
— А що це?
— Ідентифікаційна картка власника вогнепальної зброї, яку видає поліція штату Іллінойс. Вам треба подати заяву на її отримання.
— І скільки часу це займе?
Вона не відповідає.
Просто якось дивно мене розглядає, потім простягає руку, забирає в мене «Глок» і кладе його на місце під скло.
Я питаю:
— Я щось не так сказав?
— Ви Джейсон, правильно?
— Звідки ви знаєте моє ім’я?
— А я оце стою тут і намагаюся зібрати все докупи, переконатися, що я не з’їхала з глузду. А ви не знаєте моє ім’я?
— Ні.
— Послухайте, схоже, ви морочите мені голову, а це не розумно...
— Я ніколи до цього з вами не розмовляв. Насправді, я років чотири сюди не заходив.
Вона замикає вітрину і ховає зв’язку ключів назад у кишеню.
— Я думаю, вам краще зараз піти звідси, Джейсоне.
— Я не розумію...
— Якщо це якась гра, то у вас травма голови, хвороба Альцгеймера або ви просто божевільний.
— Про що ви говорите?
— А ви справді не знаєте?
— Ні.
Вона спирається ліктями на прилавок.
— Два дні тому ви зайшли сюди, сказали, що хочете купити пістолет. Я показала вам той самий «Глок». Ви сказали, що це для захисту домівки.
Що все це означає? Джейсон-2 підстраховується на випадок мого повернення, чи він і справді чекає на мене?
— Ви продали мені пістолет?
— Ні, у вас не було картки FOID. Ви сказали, що вам треба дістати гроші. Я думаю, що у вас не було навіть водійських прав.
У мене мурашки повзуть по спині.
Коліна підгинаються.
Вона веде далі:
— І це було не тільки два дні тому. Щось мені здалося підозрілим, тому вчора я спитала в Гері, який також працює в цьому відділі зброї, чи він коли-небудь бачив вас тут. Він бачив. Три рази за останній тиждень. І ось ви знову з’являєтесь.
Я спираюся на прилавок.
— Отож, Джейсоне, я не хочу вас більше бачити в цьому магазині. Навіть якщо ви схочете купити труси. Якщо я вас ще побачу, то викличу поліцію. Ви розумієте, що я вам кажу?
У неї переляканий і рішучий вигляд, і мені не хотілося б зустрітися з нею у темному провулку, де вона мене злякається.
— Я розумію, — кажу.
— Тоді забирайтеся геть з мого магазину.
Я виходжу у сніжну заметіль, сніжинки з розгону ліплять мені ляпаси, голова йде обертом.