Темна матерія

Наш секс — незграбний, наосліп, на-задньому-сидінні-машини, незахищений-бо-кого-це-в-біса-хвилює, що розбиває-протони-на-друзки.
Через якусь хвилю ми лежимо, переплівшись спітнілими й тремтячими тілами, і дивимось на вогні нашого міста.
Серце Даніели стукоче в її грудях, і я відчуваю, як воно б’ється мені в бік — тук-тук — і потроху заспокоюється.
  
Повільніше.
Повільніше.
— Все гаразд? — шепоче вона. — Мені здалося, наче під’їхала машина.
— Я не знаю, що б я робив, якби не знайшов тебе.
— Але ж знайшов. І що б там не було, а я тут для тебе. Ти ж знаєш це, правда?
Вона пробігає пальцями по моїх руках.
Вони зупиняються біля нитки, зав’язаної навколо мого підмізинного пальця.
— Що це? — питає вона.
— Доказ, — кажу я.
— Доказ?
— Що я не божевільний.
Знову западає тиша.
Я не знаю напевно, котра зараз година, але друга година ночі вже точно минула.
Бари зараз зачиняться.
Потім вулиці стануть тихими й спокійними, хіба що вночі буде заметіль.
Повітря, яке пробивається крізь щілину у вікні, найхолодніше о цій порі.
Воно лоскоче наші вкриті потом тіла.
— Мені треба з’їздити додому, — кажу я.
— В особняк на Логан-сквер?
— Так.
— Навіщо?
— У мене ж дома, мабуть, є кабінет. Я хочу зайти в комп’ютер, подивитися, над чим я працював. Може, я знайду якісь документи, записи, що-небудь, що проллє світло на те, що зі мною відбувається.
— Я можу раненько відвезти тебе.
— Краще тобі цього не робити.
— Чому?
— Це може бути небезпечно.
— А чому воно не...
У вітальні вхідні двері здригаються від грюкоту, наче хтось гатить в них кулаками. Я уявляю, що так стукають копи.
— Кого це чорти принесли в такий час? — питаю.
Даніела вилазить з ліжка й голяка виходить із кімнати.
Я цілу хвилину копирсаюсь, поки знаходжу свої труси-шорти в скрученій ковдрі, і коли я їх натягаю, Даніела з’являється зі своєї спальні в купальному халаті.
Ми прямуємо у вітальню.
Коли Даніела підходить до дверей, грюкіт повторюється.
— Не відчиняй, — шепочу я.
— За жодних обставин.
Вона припадає до вічка у дверях, і тут дзвонить телефон.
Ми одночасно здригаємось.
Даніела перетинає вітальню, щоб узяти бездротовий телефон, який лежить на журнальному столику.
Я зазираю у вічко й бачу чоловіка, який стоїть у коридорі спиною до дверей.
Він розмовляє по мобільнику.
Даніела відповідає:
— Алло.
Чоловік одягнений у чорне — черевики «Док Мартене», джинси, шкіряна куртка.
Даніела питає по телефону:
— Хто це?
Я підходжу до неї і, показуючи на двері, самими губами питаю:
— Це він?
Вона киває.
— Що він хоче?
Вона показує на мене.
Тепер я чую голос того чоловіка одночасно з-за дверей і з телефонної трубки.
Вона каже в телефон:
— Я не розумію, про що ви говорите. Тут тільки я, і я живу сама, і я не збираюся пускати у свою квартиру якогось чужого чоловіка о другій годині...
Двері з гуркотом розчиняються, дверний ланцюжок відривається і летить через усю кімнату, чоловік заходить досередини й піднімає пістолет з довгою чорною трубкою, нагвинченою на ствол.
Він тримає на прицілі нас обох, і коли він ударом зачиняє двері, у вітальні залишається хмара старого й свіжого сигаретного диму, який увірвався на горище.
— Ви прийшли по мене, — кажу я. — Вона тут взагалі ні до чого.
Він сантиметрів на п’ять нижчий за мене, але кремезніший. У нього поголена голова, очі — сірі, й не так холодні, як порожні, ніби він дивиться на мене не як на людську істоту, а як на якусь інформацію. Одиниці й нулі. Як машина.
У мене пересихає в роті.
Між тим, що відбувається і моєю реакцією на це — якесь дивне запізнення. Розрив. Затримка. Мені треба щось зробити, щось сказати, але я паралізований раптовістю появи цього чоловіка.
— Я піду з вами, — кажу я. — Тільки...
Його приціл пересувається трохи далі й вище від мене.
Даніела каже:
— Зачекайте, ні...
Її перебиває спалах вогню і приглушений звук пострілу, не такий голосний, як без глушника.
На півсекунди мене засліплює червоний туман, і ось Даніела сидить на дивані, а точно посередині між її великими, темними очима видніється отвір.
Я кидаюсь до неї, кричу, але кожна молекула в моєму тілі стискається, м’язи безконтрольно скорочуються в жахливій агонії, і я падаю на журнальний столик, здригаюсь і харчу в битому склі, і кажу собі, що цього не може бути.
Чоловік із цигаркою заводить мої неживі руки мені за спину й зв’язує їх навхрест кабельною стяжкою.
Потім я чую, як щось рвуть.
Він заліплює мені рота шматком клейкої стрічки й усідається позаду в шкіряне крісло.
Я кричу крізь цю стрічку, благаю, що цього не може бути, але марно, і я нічого не можу вдіяти, щоб це змінити.
Позаду себе я чую голос того чоловіка — він спокійний і має вищий регістр, ніж я собі уявляв.
— Привіт, я тут... Ні, заходь краще з чорного входу... Точно. Там, де збір відходів і контейнери для сміття. І задні ворота, і задні двері в будинок відчинені... Двох буде достатньо. Ми тут у досить непоганій формі, але, знаєш, краще не баріться... Так... Так... Гаразд, звучить непогано.
Больовий шок, вочевидь, від шокера, нарешті м’якшає, але мені все ще важко рухатись.
Зі свого положення я лиш бачу нижню половину ніг Даніели. Я бачу, як цівка крові стікає по її правій щиколотці, по верхній частині ступні, між її великими пальцями і починає збиратися в калюжу на підлозі.
Я чую, як дзижчить телефон того чоловіка.
Він відповідає:
— Привіт, крихітко... Я знаю, я просто не хотів тебе будити... Так, дещо сталося... Не знаю, може вранці. А давай я тебе поведу снідати в «Золоте яблуко», коли закінчу? — він сміється. — Гаразд. Я теж тебе кохаю. Солодких снів.
У мене з очей без зупину течуть сльози.
Я кричу крізь стрічку, кричу, аж палахкотить у горлі, сподіваючись, що він застрелить мене, або вдарить так, що я втрачу свідомість, що завгодно, аби тільки припинити цей нестерпний біль.
Та, схоже, його це зовсім не хвилює.
Він сидить собі спокійно, не заважаючи мені корчитися і кричати.
  
Розділ шостий
 
Даніела сидить на трибунах під табло, над стіною, обплетеною плющем, у дальній частині поля. Суботній післяполудень, остання домашня гра регулярного сезону, і вони з Джейсоном і Чарлі дивляться, як нещасним «Ведмежатам» дають перцю на їхньому ж стадіоні, де набилося стільки люду, що яблуку ніде впасти.
Теплий осінній день, безхмарне небо.
Безвітряно.
Позачасся.
У повітрі пахощі...
Смаженого арахісу.
Попкорну.
У пластянках пива — по самі вінця.
Ревище натовпу здається Даніелі на диво втішним. До того ж вони сидять досить далеко від домашньої бази, і не помічають затримки між розмахом і ударом битки — швидкість світла проти швидкості звуку — коли гравець посилає м’яч за стіну.
Вони часто приходили на ігри, коли Чарлі був ще хлопчиком, але минули еони часу відтоді, як вони востаннє навідувалися на «Ріглі-філд». Коли вчора Джейсон запропонував цю ідею, вона не думала, що Чарлі підтримає її, та, мабуть, в душі їхнього хлопчика дзенькнула якась ностальгійна нотка, бо йому й справді захотілося прийти, і тепер він сидів спокійний і щасливий. І всі вони щасливі — таке собі тріо майже в нірвані, гріються на сонечку, наминають чиказькі хот-доги, спостерігаючи, як гравці гасають по яскравій траві.
Даніела сидить, затиснута з обох боків двома найважливішими чоловіками в її житті, сьорбає потихеньку тепле пиво, і раптом їй спадає на думку, що цей вечір якийсь не такий. І хтозна, в кому причина — в Чарлі, в Джейсоні, чи в ній. Чарлі щохвилини не зиркає у свій телефон. А Джейсон такий щасливий, яким вона вже давно його не бачила. Безтурботний — саме це слово спливає в її пам’яті. Його усмішка ширша, яскравіша, легше з’являється на вустах.