Темна матерія

— Так.
— Тридцять дев’ять років?
— Еге ж.
— В усьому Чикаго ми не знайшли жодної людини з таким прізвищем і такого віку.
Мені відбирає мову. Я дивлюся повз Спрінгер, у вікно. Там усе таке сіре, що не розбереш, ранок воно, полудень чи вечір. Дрібні краплі дощу прилипають до зовнішнього боку скла.
Тепер я навіть не знаю, чого боятися — цієї реальності, яка, мабуть, і є правдою, чи того, що в моїй голові все розбилося на друзки. Мені більше подобалось, коли я думав, що причина всьому — пухлина в моїй голові. Це було хоч якесь пояснення.
  
— Джейсоне, ми взяли на себе сміливість пошукати про вас інформацію. Ваше ім’я. Професію. Все, що можна знайти. Я хочу, щоб ви мені дуже точно відповіли. Ви справді вірите в те, що ви професор фізики в коледжі?
— Я не вірю в це. Це я і є.
— Ми прочесали вебсторінки викладацького складу наукових відділень у кожному університеті й коледжі Чикаго. Абсолютно ніде ви не числитесь професором.
— Цього не може бути. Я викладаю там уже...
— Дозвольте, я закінчу, бо ми таки знайшли деяку інформацію про вас. — Вона щось друкує на своєму планшеті. — Джейсон Ешлі Дессен, народився в 1973 році, в місті Денісон, штат Айова, батьки: Рендалл і Еллі Дессен. Тут написано, що ваша мати померла, коли вам було вісім років. Від чого? Якщо ви не проти, що я питаю.
— У неї було хворе серце, на цьому фоні вона підхопила небезпечний штам грипу, що закінчилось пневмонією.
— Дуже вам співчуваю, — вона читає далі, — 1995 рік, ступінь бакалавра в університеті Чикаго. 2002 рік, учена ступінь доктора наук у цьому ж університеті. Поки що все збігається?
Я киваю.
— У 2004 році отримав премію Павійського університету, і цього ж таки року журнал «Science» пошанував вашу роботу, присвятивши їй головну статтю, де назвав її «проривом року». Гостьовий лектор у Гарварді, Принстоні, Університеті Берклі.
Вона підводить голову, зустрічає мій ошелешений погляд, а потім повертає до мене планшет, щоб я міг читати у Вікіпедії сторінку про Джейсона Е. Дессена.
Мій синусовий ритм на кардіомоніторі, до якого я підключений, значно прискорився.
Спрінгер говорить:
— Ви не опублікували жодної нової роботи, не займали ніяких викладацьких посад після 2005 року, коли стали головним науковим співробітником у «Лабораторіях швидкості», у відділі реактивних двигунів. Ну, і під кінець тут написано, що вісім місяців тому на прохання вашого брата на вас було заведено справу, як на особу, що пропала безвісти, і що ви більше року ніде не з’являлися публічно.
Усе це настільки глибоко мене вражає, що я ледве дихаю.
Рівень мого кров’яного тиску виходить за якісь межі, чим здіймає тривогу, і кардіомонітор починає відчайдушно верещати.
У дверях з’являється дебелий санітар.
— У нас усе добре, — каже Спрінгер. — Ви можете вимкнути цю штуку?
Санітар підходить до монітора, вимикає сигналізацію.
Коли він виходить, лікарка тягнеться через перила й торкається моєї руки.
— Я хочу вам допомогти, Джейсоне. Я бачу, що ви нажахані. Я не знаю, що з вами сталося, і відчуваю, що ви й самі цього не знаєте.
Із озера дме вітер, такий сильний, що здуває струмені дощу вбік. Мені видно, як краплі мережать скло й перетворюють світ за вікном у якийсь імпресіоністичний міський пейзаж сірого кольору, поцяцькований плямами світла від фар і задніх вогнів.
Спрінгер каже:
— Я зателефонувала в поліцію. Вони пришлють слідчого, щоб він узяв у вас заяву й почав розбиратися в тому, що сталося минулої ночі. Це перше, що ми будемо робити. Далі, я так і не зв’язалася з Даніелою, але мені вдалося знайти координати вашого брата Майкла в Айова-Сіті. Я буду просити вашого дозволу зателефонувати йому й повідомити, що ви тут, а також обговорити з ним ваш стан.
Я не знаю, що на це сказати. Я не спілкувався з братом уже років зо два.
— Не впевнений, що я хочу, щоб ви йому телефонували, — кажу я.
— Цілком справедливо, але, для ясності: у відповідності до закону НІРАА [6], якщо, на мою думку, пацієнт не може ні погоджуватися, ні виступати проти розголошення інформації у зв’язку з недієздатністю чи з надзвичайними обставинами, я уповноважена самостійно вирішувати, чи буде розголошення інформації члену вашої сім’ї чи вашому другу у ваших інтересах. Я думаю, що ваш теперішній психічний стан кваліфікується як недієздатність, і консультація з кимось, хто знає вас і вашу історію, буде вам тільки на користь. Тому я зателефоную Майклу.
Вона втуплюється в підлогу, наче їй не хочеться говорити мені, що там далі.
— Третє і останнє, — каже вона. — Нам потрібна допомога психіатра, щоб розібратися у вашій ситуації. Я переведу вас до «Чикаго Ред», центру психічного здоров’я, трохи далі в північній частині.
— Послухайте, я визнаю, що маю не досить чітке уявлення про те, що відбувається, але я не божевільний. Я із задоволенням поговорю з психіатром. Я просто з великою радістю скористаюся такою нагодою. Але я зовсім не хочу, щоб мене поклали в психіатричну лікарню, якщо це те, про що ви питаєте.
— Це не те, про що я питаю. При всій повазі до вас, Джейсоне, мушу заявити, що у вас у даному випадку немає вибору.
— Вибачте?
— Це називається «Затримання М1» — затримання за показаннями психічного стану, і за законом, якщо я вважаю, що ви становите загрозу для себе та для інших, я можу застосувати до вас примусову шпиталізацію на сімдесят дві години. Послухайте, це для вас найкращий вихід. Ви у жодному разі...
— Я прийшов у цю лікарню з власної волі, бо хотів з’ясувати, що зі мною не так.
— І це був правильний вибір, саме це й збираємося робити: з’ясувати, чому у вас з’явився такий розрив із реальністю, та підібрати вам відповідне лікування для вашого цілковитого одужання.
Я бачу, як на моніторі загрозливо піднімається показник тиску крові.
Я не хочу знову здіймати тривогу.
Заплющую очі, вдихаю.
Видихаю.
Роблю ще один ковток кисню.
Показники мого стану втихомирюються.
Я кажу:
— Ви збираєтеся помістити мене в гумову кімнату, без паска, без гострих предметів, і накачувати ліками, поки я не впаду в ступор?
— Ні, зовсім не так. Ви ж прийшли в цю лікарню, бо хочете одужати, так? То це й буде перший крок. Мені потрібно, щоб ви мені довіряли.
Спрінгер підводиться зі стільця й переносить його через усю палату аж під телевізор.
— Відпочивайте, Джейсоне. Скоро прийде поліція, а під вечір ми переведемо вас до центру «Чикаго Ред».
Я дивлюсь, як вона виходить. На мене навалюється загроза викриття, придавлює, паралізує.
А що, як ті огризки моєї переконаності й спогадів, які є складовими того, ким я себе відчуваю, — моя професія, Даніела, мій син — це просто якийсь трагічний збій, осічка в тій сірій речовині в мене між вухами? І що мені робити: і далі боротися, щоб бути людиною, якою я себе вважаю, чи відректися від цієї людини й від усього, що вона любить, і влізти в шкуру тієї особистості, якою цей світ хоче мене бачити?
А що як я з’їхав з глузду?
А раптом, все, що я знаю, це помилка?
Ні. Стоп.
Я не божеволію.
За останню ніч у моїй крові з’явились якісь наркотики, а на тілі — синці. Мій ключ відчиняє двері не мого дому. У мене немає пухлини мозку. На моєму підмізинному пальці слід від обручки. Зараз я в лікарняній палаті, і все це відбувається насправді.
Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.
Думай лише про те, як із цього виплутатись.
У вестибюль лікарні я проштовхуюсь повз двох чоловіків у дешевих костюмах і мокрих пальтах. У них вигляд копів, і коли вони заходять у кабінку ліфта й наші погляди зустрічаються, я думаю, чи не по мене вони прийшли.
Я минаю приймальне відділення і прямую до автоматичних дверей. Оскільки до мене не була приставлена охорона, вислизнути з лікарні виявилося простіше, ніж я думав. Я просто зодягнувся, зачекав, поки спорожніє коридор, і спокійно пройшов повз сестринський пост, ніхто й оком не кліпнув.