Темна матерія

— Хай там що ти відчуваєш, — його голос поряд, за кілька сантиметрів, — я хочу, щоб ти ділився цим зі мною, і якщо треба перенести цей дебрифінг на завтра, чи на наступний...
Коли защіпка, м’яко клацнувши, стає на місце, він замовкає.
Якусь мить усе тихо.
Я обережно відступаю крок назад.
Двері ледь сіпаються, а потім несамовито гуркочуть у рамі.
Лейтон гукає:
— Джейсоне. Джейсоне!
  
А потім:
— Групу безпеки негайно до мого кабінету! Дессен зачинився у ванній.
Двері здригаються під ударами Лейтона, але замок тримає міцно.
Я кидаюсь до вікна, видираюся на пісуар і сіпаю обидві рукоятки з обох боків скла.
Лейтон на когось кричить, і хоч я не розбираю слів, але мені вчувається наближення чиїхось кроків.
Вікно відчиняється.
До середини вливається нічне повітря.
Навіть стоячи на пісуарі, я не впевнений, що туди доберуся.
Відштовхуюсь од пісуара, підстрибую й тягнуся до відчиненої рами, але мені вдається лише просунути в неї одну руку.
Коли щось гупає у двері, мої черевики саме шкребуть і ковзають по гладкій вертикальній стіні. Нема за що зачепитись або на що спертись.
Я падаю на підлогу, знову видираюсь на пісуар.
Лейтон горлає:
— Давай!
Я знову стрибаю і цього разу мені вдається зачепитися за підвіконня обома руками. Я ледве тримаюся, але принаймні не падаю.
Коли позаду вибивають двері ванної, я вже звиваюсь у вікні.
Лейтон гукає мене, його голос зривається у пронизливий вереск.
Я вивалююсь у темряву.
Півсекунди, і я падаю обличчям на тротуар.
Підхоплююсь на ноги, приголомшений, сторопілий, у вухах дзвенить, по щоці тече кров.
Я надворі, у темному проході між двома будинками.
У рамі відчиненого вікна з’являється обличчя Лейтона.
— Джейсоне, не роби цього. Я тобі допоможу.
Я відвертаюся і біжу, в невідь, спочатку щоб хоч вибратися із цього проходу.
Так, вибрався.
Тепер кілька цегляних сходинок вниз.
Я у бізнес-парку.
Непримітні, невисокі будівлі групуються навколо похмурого озерця з підсвіченим фонтаном посередині.
Вже пізно, тож не дивно, що довкола ані душі.
Я швидко проминаю лавки, підстрижені кущі, альтанку, знак зі стрілкою під написом «ДО ПІШОХІДНИХ ДОРІЖОК».
Кидаю погляд через плече: будівля, з якої я щойно втік, п’ятиповерхова, непоказна, нічим не примітний приклад архітектурної посередності, на виході з якої товчуться люди, ніби оси біля потривоженого вулика.
У кінці озерця я сходжу з тротуару й перебираюся на гравійну стежку.
Піт випікає мені очі, легені палахкотять, але я й далі розмахую руками й крок за кроком іду вперед.
З кожним кроком вогні бізнес-парку залишаються все далі й далі позаду.
Нічого не бачу поперед себе — лишень привітна темрява, і я прямую до неї, в неї, наче від цього залежить моє життя.
Сильний освіжний вітер ударяє мені в обличчя, і я хочу зрозуміти, куди ж це я йду, бо мусить же бути попереду бодай якесь світло? Або хоч якийсь спалах? Та я наближаюсь до якогось величезного чорного провалля.
Я чую плескіт хвиль.
Я виходжу на берег.
Місяця немає, але зорі настільки яскраві, що в темряві вимальовується розбурхана поверхня озера Мічиган.
Я дивлюся назад, у бік бізнес-парку, краєм вуха вловлюю пошматовані вітром голоси, що наближаються, і бачу промені кількох ліхтариків, які виблискують у темряві.
Я повертаю на північ і починаю бігти, під ногами хрускотить відполіроване хвилями каміння. За кілька миль берегової лінії видніється слабке нічне світіння в центрі міста, де хмарочоси нависають над водою.
Я озираюся, бачу, що кілька ліхтариків спрямовані на південь, від мене, а інші спрямовані на північ.
Вони женуться за мною.
Я повертаю геть від води, перетинаю велодоріжку і прямую до стіни кущів.
Голоси наближаються.
Цікаво, чи зараз досить темно, щоб мене не помітили?
На моєму шляху виростає дамба заввишки з метр, я перелізаю через бетонну споруду, обдираючи гомілки, і стаю на всі чотири, продираючись крізь живоплоти. Гілки хапають мене за сорочку, лізуть в обличчя, в очі.
Виборсуюся з кущів і опиняюсь посеред дороги, яка йде паралельно береговій лінії.
З боку бізнес-парку я чую звук двигуна, який швидко наближається.
Мене осліплює дальнє світло фар.
Перебігаю дорогу, перестрибую сітчасту загорожу, і ось вже я біжу чиїмось двором, перескакуючи через перекинуті велосипеди й скейтборди, стрімголов мчу вздовж будинку, поки всередині захлинається від гавкоту собака; вмикається світло, коли я перебігаю через задній двір, знову перелітаю через паркан, і помічаю, що вже біжу через дальній кінець порожнього бейсбольного поля, із жахом думаючи, чи надовго мене вистачить.
Відповідь приходить навдивовижу швидко.
На краю внутрішнього поля бейсбольного майданчика я падаю, як підкошений, обливаючись потом, відчуваючи, як болить кожен м’яз.
Собака й досі гавкає десь там позаду, але озираючись на озеро, я не бачу світла ліхтариків, не чую ніяких голосів.
Я лежу там не знати скільки часу, і здається, що мине вічність, перш ніж я зможу віддихатись.
Нарешті мені вдається сісти.
Ніч прохолодна, і вітер, який дме з озера, розхитує навколишні дерева й жене хвилі осіннього листя на бейсбольний майданчик.
Я спинаюся на ноги, спраглий, втомлений, і намагаюся осмислити все, що сталося зі мною за останні чотири години мого життя, але мій мозок не в змозі зараз аналізувати інформацію.
Я виходжу з бейсбольного поля і опиняюся в робітничому Південному окрузі Чикаго.
Вулиці порожні.
Квартал за кварталом — мирні тихі будинки.
Я проходжу півтора кілометра, може, більше, потім зупиняюсь на безлюдному перехресті ділового району, спостерігаючи за прискореним у нічний час циклом світлофора наді мною.
Головна вулиця за два квартали звідси, а тут взагалі немає ніяких ознак життя, хіба що якийсь занюханий бар по той бік вулиці, у вікнах якого блимають логотипи трьох «найуживаніших» марок пива. Коли звідти вивалюється очманіла компанія в хмарі диму й п’яному варняканні, здалеку з’являються фари першого за останні двадцять хвилин автомобіля.
Таксі, на якому горить знак «Кінець робочого дня».
Я виходжу на перехрестя і стаю у світлі світлофора, розмахуючи руками. Наблизившись, таксі гальмує і намагається об’їхати мене, але я ходжу перед ним, стараючись увесь час триматися прямо перед його бампером, змушуючи його зупинитися.
Розлючений водій опускає вікно.
— Якого дідька ви робите?
— Мені треба їхати.
Таксист сомалієць, його тонке, мов лезо, бородань, він дивиться на мене через величезні окуляри з товстими скельцями.
Він каже:
— Уже друга година ночі. На сьогодні я закінчив. Більше не працюю.
— Будь ласка.
— Ви вмієте читати? Подивіться на знак, — він плескає рукою по даху автомобіля.
— Мені треба дістатися додому.
Вікно починає підніматися.
Я лізу в кишеню, дістаю пластиковий мішечок з моїми особистими речами, розкриваю його й показую йому затискач для банкнотів.
— Я можу заплатити вам більше, ніж...
— Геть з дороги.
— Я плачу дві ціни.
Вікно зупиняється за п’ятнадцять сантиметрів від верхньої частини дверей.
— Готівкою?
— Готівкою.
Я швидко проводжу великим пальцем по стосику банкнот. До Північного округа можна доїхати за 75 доларів, і в мене вистачить на подвійну оплату.
— То сідайте, якщо ми вже їдемо! — кричить він.
Кілька завсідників бару помітили, що таксі зупинилося на перехресті. Вони кидаються в наш бік, гукаючи мені, щоб я притримав машину.
Я закінчую підбивати свій баланс — 332 долари і три задавнені кредитні картки.
Я всідаюся на заднє місце й кажу, що мені треба на Логан-сквер.
— Це ж сорок кілометрів!
— Так я ж плачу вдвічі більше.
Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду.
— Де гроші?
Я відраховую 100 доларів і кладу їх на переднє сидіння.