Вигнанець і перевертень

— У випадку Волобуєва, мосьпане, це зовсім не мало значення. — Чечель трохи подався вперед. — Ніхто ж від самого початку не збирався вбивати Христину. Я, тобто Пташка, запевнив клієнта: обставить справу так, що його нещасна дружина виглядатиме жертвою вуличних хуліганів-грабіжників. Він навіть не цікавився, як то вдасться. Довірився цілковито.
— Все.
Кулагін не питав — констатував факт. Чечель мовчки кивнув, відчув — розмова протверезила, вирішив негайно виправити. Коли взяв карафку з коньяком, ротмістр делікатно вказав на свою чарку. Знизавши плечима, Платон налив йому, потім — собі. Ковалевський чомусь не квапився приєднатися. Сидів, розвалившись, хрускотів переплетеними пальцями. А коли Кулагін уже взяв кришталь двома пальцями за тонку гранчасту ніжку, запитав:
— Вволили інтерес?
— Тобто?
— Ви мали до того всього якийсь практичний інтерес, — нагадав Серж.
— Ага, не забули… Ну, не буду довго пояснювати. На відміну від вас, не маю потреби в передмовах. — Ротмістр підвівся, тон став урочистим. — Пропоную випити за успішну операцію. Кримінальна поліція втілила план, який продумало охоронне відділення. За ідеї, які приходять у мою голову!
Чечель укляк на стільці.
— Ви знущаєтесь зараз?
— Ані краплі, Платоне Яковичу. Лише присвоїв вашу ідею. Аби записати в актив не так собі, як усьому відомству четвертого ділового провадження.
— Крадіжку ідей називають плагіатом.
— Не маю сумніву, пане Чечель, у вашій ерудованості. І так, згоден. Я зараз не позичаю, але й не краду чужу ідею. Інакше, ніж видати ваше за своє, не дозволяють діяти наші обставини.
— Наші обставини?
— Так точно, — відчеканив Кулагін. — Наші з вами. Чи ваші особисті. Для вашого ж блага вам краще не фігурувати в рапорті, який буде написаний мною завтра. Мені відтермінували його через ось це. — Він гойднув пораненою рукою. — Для мого святого спокою теж. Уявіть собі очі мого начальства, коли я признаюся: фонограф використав за рекомендацією Платона Чечеля. Нарешті, як казав раніше, про ваше перебування в Харкові краще взагалі не розводитися.
Серж закректав, теж підвівся.
— Платоне Яковичу, не найгірша ідея. Подаруйте вже Олексієві Кузьмичу трошки слави.
— Якщо Олексій Кузьмич, казенна государева людина, не погребує прийняти її з рук небажаної особи. — Чечель теж підвівся.
— Не любите ви нас, Платоне Яковичу.
— Ви мене так само, пане ротмістр. Не ви персонально…
— Та досить, зрозумів. За щасливе завершення, панове. Будемо здраві!
  
Розділ 5. День Орхідеї
 
Каву подали в кабінет.
Господар і гість лишилися вдвох, умостилися біля каміна. Кулагін пішов одразу після свого тосту, і Ковалевський не надто його затримував. Чечеля новий знайомий взагалі дивував власним, не зовсім зрозумілим сприйняттям світу. В Сержеві одночасно вживалися бурхливість життєлюба й розважливість багатого підрядника. Він міг піти на якусь авантюру — але лиш там, де не йшлося про заробляння капіталу. Ще він був неприхованим монархістом — і водночас погано втаював нелюбов до государевих слуг, поліцейських та жандармів.
Але при всій нелюбові охоче виступав присяжним на суді.
Дуже тішився з можливості самому вирішувати, хто з підсудних винен, а хто — ні. Навіть якщо лишався в меншості й не погоджувався з вироком, усе одно був задоволений: адже висловив власну думку на правосуддя.
— Слизький тип, — мовив Серж, коли за ротмістром зачинилися двері, і тут же додав: — Але не найгірший з цієї братії у блакитних мундирах.
— Мені здалося, він хотів подружитися, — припустив Чечель.
— Хіба?
— У них це значить — завербувати.
— Агентом? Вас?
— Хтозна. Може, і вас, — повів плечима Платон. — Уявіть собі тріумф харківського жандарма. Якому вдалося схилити на свій бік шановану в місті, та беріть більше — у губернії, людину. А раптом і мене.
— Від вас йому який зиск?
— Не знаю… Приборкання непокірного…
— Ох, Платоне Яковичу. Не довіряю службовим собакам. — Уже не вперше на пам’яті Чечеля «єрофеїч» або інше міцне розв’язувало Ковалевському язик і він сипав крамолою. — Сам же мисливець. Знаю: ти ведмідь чи вовк доти, доки на тебе не спустили псів. Але нехай вам, у ротмістра інша мета. Ми з вами її почули. Видав ваші заслуги за власні, дістане якусь медаль. Чи вдостоять височайшої похвали. Нехай вам, нехай. — Серж сьорбнув кави. — Мене більше хвилює, що там Кулагін плів про війну.
  
— Не плів. Війна на носі.
— Та вона вже давно на носі! Ще як японці надавали нам щиглів десять років тому.
— Государю імператору. Не нам.
Ковалевський розвернувся до Чечеля в кріслі всім корпусом. Щезла п’яна бравада, очі звузилися, блиснув вогник.
— Нам, мосьпане. Нам. Хай навіть ви відділяєте себе від держави, у якій народилися. Ми з вами тут живемо. Нам залежить від політики, яку провадить Петербург. Ми повинні зважати на всі зведення законів та виконувати їх. І якщо ви, — палець націлився на Платона, — не хочете воювати з Японією, Німеччиною, чортом лисим, бо війна не відповідає вашим інтересам, на вашу позицію ніхто не зважить.
— Мій пращур був наказним полковником Ніжинського козацького полку.
— Що з того? Коли то було? Двісті років тому? Де той полк? І якій владі служив ваш пращур, про це теж не забувайте.
— Я не забуваю про вольниці, Сергію Павловичу.
— Забудьте. Ми, Ковалевські, походимо зі шляхти Катеринославського намісництва. Знаю наш родовід, вивчав генеалогічне дерево. Ми навіть герба мали, все збираюся відтворити й приладнати на фасад. Дві сотні років тому були там само, де і ваші прадіди. Потім жалувані грамотою імператриці. Російські дворяни, у кількох поколіннях. Усе, що робиться в імперії, маємо приймати як своє.
— Пуста розмова. — Чечель справді шкодував.
— Не пуста. — Серж затявся. — Бо озиратися вам, Платоне Яковичу, треба не на охоронне відділення. А на осіб, котрі звуть себе інтелігенцією.
— Ви про що зараз?
— Клуб російських націоналістів. Чули?
— Ви про київський? Чув. На щастя, лише чув.
— До дідька Київ, у Харкові вже теж є відділення. Мені пропонували долучитися, бо ж треба членські внески. Глянув їхній статут. Знаєте, хто найбільші вороги, з ким треба боротися, від кого найбільша небезпека? Від мазепинців, Платоне Яковичу. Тих, кого вони іменують свідомими українцями. Діяльність таких, будь-яка, є антидержавною по суті своїй. Адже розколює народ російський, сіє смуту. І все це, — палець багатозначно хитнувся, — напередодні війни. Про яку теж говорять, вважайте, відкрито. Як про шанс, розумієте?
— Не зовсім. Шанс для кого?
— Для держави, Платоне Яковичу. Виявлять тих, хто розколює суспільство напередодні війни. Складуть списки. Передадуть, куди треба. Ще й на суди ходитимуть, вирокам плескати. І допоки вони, блюстителі державних інтересів, свої списки неблагонадійних не склали, вам не слід озиратися на жандармів. Їй-Богу, не до вас їм. Так що, — Серж знову відкинувся в кріслі, — візит Кулагіна — це лише візит Кулагіна. Не більше.
Чечель перевів погляд на вогонь у каміні.
— Вам який інтерес мене попереджати? — спитав, не повертаючись.
— Вони поляків так само бачать ворогами, — пояснив Ковалевський. — Ми ж поляки наполовину.
— Хочете сказати — ми з вами в одному човні?
— Міркую вголос.
Серж примостив горнятко з теплою кавою на столик.
Підвівся, взяв кочергу, поворушив у каміні.
Акуратно поклав поліно, подумав — примостив поруч друге.
— Жаль, що не захоплюєтесь полюванням, Платоне Яковичу.
— Чого ви раптом знову про полювання?
— Бо люблю. — Він знову посунув поліно кочергою. — Тягне до справжнього. Звідки то в мене — не відаю. Але розпалиш вогонь у лісі, восени чи взимку. Як перегорить, закинеш у гарячий попіл кілька картоплин. Наштрикнеш шмат сала на ножика, хай смажиться, жирок крапає на вугілля, шкварчить. Запахи, запахи… — Серж апетитно потягнув носом. — Горілка у флязі, не казенна, домашня. Чиста, мов сльоза немовляти. Так сидиш, слухаєш тишу, ніби ти сам. Спокій.