Мрія метелика

Ах, так, я забула.
У нас же не побачення. Просто зустріч.
Поговорити.
З’ясувати стосунки.
Розірвати…
Іду до найближчої лавки, сідаю. Намагаюся зібрати докупи думки у своїй нетямущій голові. Чи не накручую я саму себе? Моя внутрішня суперечка з цим чоловіком триває вже майже два тижні, а я ще досі не вирішила, чого саме хочу досягти нею?!
Навпроти мене через алейку на траві сидять юнак із дівчиною. Вони пустують, усміхаються, дражняться, а потім цілуються, ніжно торкаючись щік одне одного. З того всього видно, як трепетно вони ставляться одне до одного, які легкі й витончені ті стосунки. Як їм добре разом.
Щасливі…
— Чому ти боїшся мене, мала?
Здригаюся від несподіванки.
Він підійшов ззаду, ухопив в обійми, шепоче просто на вухо. Парфуми, якими він користується, зводять мене з розуму. Заплющую очі, мліючи від того його доторку, насолоджуючись його присутністю. Не дочекавшись відповіді, він мене відпускає, обходить лавку збоку, просить хлопців, що сидять поруч, посунутися.
— А дівчина згодна, щоб ти сідав поряд із нею? — насторожено запитує один із них — високий, з короткою спортивною стрижкою.
Під ногами хлопці катають скейти: туди-сюди. Щойно під’їха­ли, збираються поволі — чимала компанія юнаків та дівчат. Галасливі, сперечаються, хизуються перед дівчатами. Та, на диво, п’ють не пиво, а мінералку й сперечаються про Стругацьких. Жук у мурашнику. Чи мали право прогресори по­збавляти життя одну людину заради начебто всього людства.
Не думала, що в наші часи підлітки ще читають Стругацьких!
— Дівчина? — він наче здивований, що має спитатися моєї думки. — То моя дівчина, — пояснює хлопцям, — вона згодна.
Сідає поруч. Упритул до мене. Простягає руку, обіймає.
От і все! Прощавай, моя рішучосте, якої й було як кіт наплакав.
— Ти так і не відповіла мені.
Ось вона, відповідь. Він сам дав її, й усе стало на свої місця. Я боюсь. Шалено, до нестями. Я його боюсь. Боюся, що одного разу він мене вдарить, якщо я не підкорюся, або зробить так боляче, що я не оговтаюся від цього. Відчуваю, що він здатен на це. І боюся, що він назавжди позбавить мене власної волі, що я буду залежна від нього та його примх. Я не готова до цього. Ніколи не зможу змиритися з цим і прийняти до кінця. Ми не підходимо одне одному…
Усе це варто було сказати йому. І, можливо, я б навіть зробила це, якби він не був так близько. Якби не проводив долонею по руці, не перебирав мої пальці, якби, наче ненароком, не торкався моєї щоки й не шепотів на вухо, як він скучив, який спокусливий я маю вигляд, як він хоче зайнятися зі мною сексом.
Не люблю цього слова. Занадто грубе, не відповідає моєму відчуттю. Та тіло зрадницьки тремтить під його долонями, лине до нього. І я вже розумію, чим закінчиться моя спроба розірвати стосунки. Чи я від початку знала, що так воно й буде, і прагнула саме цього?!
Я вже нічого не знаю! Омана! Справжня примара! І я більше не впевнена, що хочу, щоб усе це закінчувалося. Моя ідея зустрітися в людному місті виявилася пасткою, в яку я ж сама й потрапила. Ніхто нікого не тягнутиме силою. Сама слухняно піду, воліючи бути з ним і кохатися.
— Ти скучила за мною, мала?
Так. Я справді скучила. До нестями, до тремтіння та шаленої хіті.
Боже мій, що я роблю?!
  
Розділ 7
 
 
А знаєш, що правда? Та правда, яку ти приховуєш. Те, чого до нестями боїшся…
 
Понеділок в офісі гудів новиною: Іван потрапив до відділення швидкої допомоги.
Новина розліталася миттєво, робочий день не встиг розпочатися, як уже всі знали подробиці. Повертаючись у п’ятницю додому, зіткнувся з хуліганами. Віддавати годинник, мобілку й гаманець відмовився, вступив у сутичку. Швидку та поліцію викликав перехожий. В Івана виявилася переламаною ключиця.
— Серед білого дня, уяви! Ще ж навіть не стемніло! Якими ж нахабними стали ті волоцюги! — обурено зауважує Оля.
І я зачаровано киваю, вже замислившись про своє. Чи не дивним є те, що Іван вскочив у халепу після того, як мене додому провів? Чи можливо було організувати напад за якусь годину? І чи реально було після цього спокійно дивитися мені у вічі, пестити, жартувати?
 
Щось мені підказувало, що він міг.
Цілком.
Зухвало, нахабно, показово.
Щоб навіть думки не мала про когось іншого. А потім приїхав у парк, запізнився саме через це, до себе привіз і милостиво, наче жартома, докоряв, що я своєю впертістю зірвала чудовий вечір, який він спланував для нас обох…
Так, треба все з’ясувати!
— Сходимо до нього в лікарню, провідаємо? — пропоную я Ользі, і вона з ентузіазмом погоджується. Вдається доволі злагоджено все організувати, а керівництво навіть виділяє транспорт, щоб ми могли швидше впоратися.
Іван був блідим і схудлим. Він щиро зрадів нашому з Ольгою візиту. Наскільки це було доцільно й можливо в його ситуації, грав роль чемного господаря оселі.
— Сідайте, прошу. Дуже радий вас бачити, дівчата!
— Шкода, що так вийшло. Тебе не вистачає в кабінеті, — зауважує Ольга.
— Ти їх знаєш, Ваню? Як усе це взагалі сталося? Хтось іще був поруч? Тебе не переслідували?
Мені видається важливим, щоб він розповів усе, як бачив, щоб дізнатися не з чужих вуст. Він хитає головою.
— Усе сталося якось швидко. Я ж навіть замислитися не встиг…
— Він у нас герой! — уриває його Оля, і я вже шкодую, що не поїхала сама. — Кажуть, одного з нападників теж госпіталізували.
— Правда?
Ваня киває.
— Взагалі, по-дурному вийшло. І ніяке то не геройство, а навпаки. Я займався карате багато років. Підсікання невдале вийшло. Не розрахував. А ще камінь під ногу підвернувся. Сам упав, його придавив. Ось тепер із переломом доведеться ціле літо згаяти. А я ж мріяв про море й дівчину… — виразно дивиться на мене.
Однак мені не до поглядів.
Із розповіді Вані випливало, що все справді скидалося на випадковість. Поки він не зауважив одну дивну, як йому здалося, річ. Закуток, у якому все це сталося, був доволі безлюдним. Але він помітив, що, коли почалася сутичка, повз ту алею проїхала автівка. Повільно, наче водій пригальмував, щоб усе ретельно роздивитися.
— Яка марка, колір? — запитую я.
— Я не запам’ятав. Сіра. Просто, розумієте, мене вразило, що він не зупинився, а пригальмував і поїхав! У ту мить усе й сталося.
Пригальмував і поїхав. Неймовірно!
Так, Ваня не зміг згадати марку машини. Але чи повірили б ви в такі збіги? Я не повірила. Але ж і впевненості в тому, що все це влаштував він, теж не було. Цілий тиждень я знов була як на голках. Зважувала всі «за» та «проти». Намагалася сама для себе вирішити, чи зміг би? Адже я справді нічого не знаю про свого коханця! Намагалася знайти про нього бодай якусь інформацію — інтернет був глухим. Мов і не існувало такої людини. Продумувала, що саме казатиму, коли з’явиться. Зрозуміло, що в мене й думки не майнуло замовчувати! Я мусила все з’ясувати. Це здавалося важливим. Та чи скаже він мені правду — от у чому питання.
***
Нова зустріч, як у нас із ним уже повелося, відбулася ввечері в п’ятницю. Наприкінці робочого дня мені приходить від нього есемес: «Заїду о восьмій. Вдягни вечірню сукню». Врахував, що я захочу привести себе до ладу після роботи? І на тому спасибі! Цього разу варіанту не йти, відмовитися чи ще щось подібне я не розглядала. Навпаки: ретельно підготувалася до зустрічі.
Була в мене ще одна вечірня сукня, у якій він мене поки що не бачив. Мамина. Проста модель у межах сучасних модних тенденцій. Доволі відверта для середини вісімдесятих. Замовляла мама ту сукню в знайомої швачки, підгледівши модель у французькому журналі мод. Як у простої радянської студентки міг з’явитися французький журнал мод — то ціла історія. Якщо коротко, їй вдалося потрапити на перекладацьку практику до консульства. Журнал вона лише погортала, закарбувавши в пам’яті всі деталі сукні, що так вразила її в той час. Доклала шалених зусиль, щоб дістати потрібну тканину, знайти гроші, аби заплатити швачці. Дуже переймалася, щоб усе вийшло саме так, як хотілося, — щоб личило. Вдягла її на новорічний вечір, стала безумовною королевою балу. Познайомилася з моїм батьком, який у той час уже працював в консульстві, робив там стрімку кар’єру. 1984-й моя мама зустрічала в його обіймах…