Мрія метелика
— Правда, звісно! Я рада, за вас, щиро рада й залюбки…
— Дівчата, а можна ми з вами познайомимося?
Ішли повз, та вирішили не йти повз. Ми з Катею не встигли й рота розтулити, аби бодай щось відповісти, як хлопці — вони таки були напідпитку — уже відсували стільці, щоб сідати поруч.
— Даруйте, хлопці, ми тут розмовляємо, — ввічливо мовила Катя, але ввічливість не допомогла.
Обидва вже всілися, один потягнувся за карткою меню.
— Чудово, розмовлятимемо разом. Зараз ми вам пивка замовимо, правда, Серього?
Серьога гикнув і розплився якоюсь свинячою посмішкою.
— Устали та пішли звідси!
Ось де знадобиться погляд крижаної королеви — та, на жаль, на п’яних він не діє.
— Бо що? — погляд другого став колючим і вкрай неприємним, і я зрозуміла, що цей точно тепер не відчепиться. Про спокійне чаювання годі й мріяти.
Я не знала, «що». Я просто зрозуміла, що ввічливість не допоможе. Ще мить витратила на те, щоб роззирнутися, чи є хтось поруч. Відкритий майданчик піцерії був майже порожнім. Але зовсім поруч опинився хлопець, що сидів за два столики від нас. Він підвівся так спокійно, без поспіху, що я й подумати не могла, що йде заступатися. Ті двоє теж нічого такого не подумали. Обличчя обох уже розпливалися огидною маскою вседозволеності, коли юнак поклав руки їм на плечі. І одному, й іншому.
— Дівчата вам сказали, що не хочуть знайомитися…
Я не знаю, що він зробив. Ошелешена всім, що відбувається, я не помітила, переконана, що майнула якась тінь. Катя згодом скаже, що була в такому ж стані. Тепер ми можемо лише гадати. Серьога зойкнув, а губи огидного живчика побіліли.
— Встали й пішли звідси! — повторив хлопець мої слова, тільки тепер обидва підкорилися.
Уже за мить тих типів і сліду не було. Хлопець повернувся до свого столика, ми не встигли й подякувати. Катя ще обернулася до нього, почала говорити, а я раптом зрозуміла, чому саме він втрутився.
— Ходімо звідси, — прошу її, торкаючи за плече.
По дорозі додому вона мені доводитиме, що я все сама собі вигадала.
— Послухай, ну це ж смішно! Ти вигадуєш! Невже ти гадаєш, що той хлопець не міг просто заступитися? І чому ти взагалі вирішила, що він стежить за тобою?! Он, озирнися — ніхто за нами не йде! Хлопець там залишився!
— Ти просто не бачила того чоловіка, — відповіла я, переконана, що маю відповідь на питання, як мій коханець дізнається про кожен мій крок.
***Зараз, за стільки років, озираючись назад, я розумію, що всі мої висновки в той день були доволі примарними. Базованими винятково на інтуїтивному розумінні: він мусив переконатися, що я не стану ні з ким зустрічатися. Інакше просто не міг. Він власник, який не потерпить конкуренції. Можливо, на додачу він і справді переймався моєю безпекою. Та насамперед досліджував мою вірність. Тоді я бачила його саме таким і не сприймала інших доводів. Тепер не знаю. І навіть допускаю, що той юнак просто заступився.
***П’ятниця, кінець робочого дня.
— Ти занадто мовчазна останнім часом, — зауважує мені колежанка Ольга. — Щось сталося?
Ще б пак, мовчазна! Я ж сама на себе не схожа тепер. Зосередитися ні на чому не можу. Мені б назад у мою спокійну самотність, де не було місця купі нікчемних думок та сумнівів. Навіть дивно, як я взагалі здатна щось робити в офісі.
Ні, годі! Так не можна! Треба зосередитися. Ще не вистачає зробити якусь помилку в аналітиці! Щойно я так подумала, як задзвонив телефон. Можна було й не дивитися на дисплей — зрозуміла, що це він. Шкірою відчула. Вібро рухає телефон по столу, а я зачаровано спостерігаю за ним, замість того, щоб вимкнути.
— Ти не візьмеш? — запитує Іван.
Оля дивиться через стіл. Її розбирає цікавість. Виявилося, минулої п’ятниці вона із зупинки бачила, як я сідала до нього в машину. Прагне знати подробиці: хто такий, що хотів, чим займається. Однак я не мала наміру вдаватися в подробиці. Відкупилася скупим: «Один знайомий». І більше вона з мене й слова не зуміла витягнути. Довіра не народжується за два робочі тижні. Ви ж пам’ятаєте, що я інтроверт?
Щоб нікого не дратувати музикою телефону, пересилюю себе й скасовую виклик.
— Хто це? — запитує Оля наче між іншим та заглядає на дисплей. Наші столи стоять поруч, один навпроти одного.
— Пусте! — відповідаю я й ховаю телефон у сумку.
До кінця робочого дня ще півгодини, невже він чекатиме під офісом? Він же все про мене знає, міг приїхати якраз до закінчення роботи!
Знервована, намагаюся закінчити презентацію свого проекту. Слайди вивертаються не так, як слід, не накладаються на задуманий звуковий супровід. Покидаю цю справу. Ще матиму час закінчити роботу. Доповідати про неї керівництву маю аж наприкінці наступного тижня. Стрілка годинника вказує на те, що можна йти додому. І Оля, й Іван уже вимкнули свої комп’ютери, збирають речі.
Іван підходить до мене.
— Слухай: п’ятниця, вечір — сходімо кудись. Я знаю чудове місце…
Дивлюся на нього, як на дивину. Це він мені пропонує, чи тут ще хтось є?! Обертаюся. Ні, точно мені. Після двох тижнів спільної роботи?!
Чорт забирай! У мене що, якась пальма над головою розквітла? То жодного хлопця немає, погляду бояться, не можуть підійти, то відразу двоє з’являється.
— Вибач, Іване, — він із першого слова все розуміє, та тримається, виду не подає. — Зараз не найкращий час, у мене шалено розболілася голова. Якось іншим разом, гаразд? Правда, ти чудовий хлопець, та сьогодні я не можу.
«Маю розібратися зі своїм всемогутнім коханцем, — додаю вже про себе, — тоді можна буде й з нормальними хлопцями зустрічатися».
Я таки правду йому сказала. Голова розболілась, як за командою, в одну мить. Шалено, до нестями. Десь була таблетка. Відкриваю сумку, починаю шукати. У цей час знов озивається телефон. Ненавиджу вже цю мелодію. Слід терміново занести його номер у чорний список! Телефон не найновіший, та, здається, бачила десь у ньому таку функцію.
Вдих — видих. Повторюю кілька разів. Дістаю телефон, скидаю виклик. Нарешті знаходжу таблетку. Іван подає води. Ковтаю.
— Тоді я маю провести тебе додому. Ти аж позеленіла вся. Іти зможеш? Чи, може, викликати швидку?
Оля також уже поруч. Їх обох стурбував мій вигляд.
— Усе добре. Не треба швидкої. Я просто хочу додому. Не варто турбуватися.
Іван (зі згоди Ольги) нав’язався йти слідом. У мене ще промайнула думка, що не варто світитися з іншим хлопцем, якщо він уже очікує десь поблизу? До того ж не можна забувати про шпика. Та переконати Івана не було сил. Металевого «ауді» дорогою я не примітила й навіть малодушно зраділа, що все закінчилося так просто. Не відповіла на кілька телефонних дзвінків — і все, вільна людина.
Та вдома на мене чекав сюрприз.
Розділ 6
Інколи серце бачить те, що очам не видно
Незважаючи на мої протести, Іван провів мене не лише до зупинки, а й поїхав зі мною додому.
— Я хочу переконатися, що ти нормально доїдеш. Навіть не заперечуй, не відпущу тебе саму!
По дорозі намагається якось розвіяти мене. Розповідає про кумедні ситуації на роботі. У нього виходить не так майстерно, як в Ольги. Я розгублено відповідаю на якісь його фрази. Безбарвна бесіда ні про що. Уже біля під’їзду рішуче зупиняю його.
— Тобі краще не заходити туди.
На щастя, він не наполягає.
— Ти красива, — каже мені натомість.
Яка б то дівчина не усміхнулася у відповідь? І я не виняток. Усмішка мимоволі з’являється на обличчі. Прощаюся з хлопцем, так і заходжу до квартири з усмішкою на вустах, яка кам’яніє, щойно я опиняюся всередині.
На письмовому столі стоїть кошик із квітами.
Волошки й ромашки. Побачила їх, і по моїй спині побіг холод.
Як?
Мама ще на роботі, ми разом із нею вийшли вранці. Яким чином квіти опинилися у квартирі? Обертаюся, щоб переконатися, що в кімнаті нікого немає. Підбігаю до дверей. Зачиняю їх на обидва замки та додаткову клямку — так, щоб з того боку відімкнути ключем було неможливо. Повертаюся до столу. У квітах лежить записка. Розгортаю її. Невеличкі літери, майже кожна на відстані одна від іншої, при цьому нечіткі. Доводиться вчитуватися, щоб розібратися, що ж саме там написано.