Мрія метелика

— Не чіпайте мене! Я нікуди не піду звідси, поки ви мені не скажете, де мій чоловік і що сталося! Чуєте?! Негайно кажіть! Ви маєте повідомляти родичам!
Моя рішучість змусила його відступити, він більше не намагався торкнутись до мене, просто стояв і дивився. У його очах я виразно побачила жалість. Рішучість мене покинула. Я відчула, що ноги підкошуються. Почала шукати стіну, аби на щось обпертися.
Не може цього бути! Не може! Не мусить! Це непра­вильно!
Стіни поруч не було. Треба зробити кілька кроків, щоб сіс­ти. Треба прийти до тями. Цього не буде вдруге. Я не хочу…
Коли я врешті змогла підвестися, у коридорі було порожньо. Сама згадувала, як пройти на вихід, на прохідній ніхто не сказав ані слова, мовчки випустили. Не зникало відчуття, що вони геть усі все знають, що з-поза кожних дверей за мною стежать і чекають, щоб я пішла. Тоді відділок оживе, почне обговорювати все, що сталося…
На ґанку вхопила свіжого морозного повітря. Поривом лютневого вітру одвернуло полу пальта, обдало холодом. Спускаюся сходами, тим часом намагаюся вирішити, що ж мені робити далі. Сидіти склавши руки не можна — тепер це очевидно.
  
Розділ 7
 
 
Те, що різко змінює життя, перед цим довго гріється у нас всередині, чекає зовнішнього поштовху і народжується під прихованою личиною випадку…
 
Чоловік у цивільному стояв за воротами відділка. Курив і навіть не обертався у мій бік. Я проходила повз, уже не сподіваючись ні від кого допомоги. Але він, здається, чекав саме на мене. Не обертаючись, не підводячи очей, він промовив лише дві фрази. Але від них у моїх жилах застигла кров.
— Вони під Маріуполем були. По госпіталях шукай.
— Що?! — я завмерла, не повіривши, але він не зби­рався спілкуватися. Кинув недопалок просто на сніг і щез за воротами відділка. Я не встигла навіть розгледіти його обличчя.
Маріуполь. Господи, там же…
Так, немає часу побиватися. Треба діяти. Я зробила кілька глибоких вдихів. Рішуче потягнулася за смартфоном. Таксі на мене чекало, на роботі треба написати, що беру відпустку без збереження. Сподіваюсь, вони зрозуміють. Я сказала таксисту, куди їхати, сама зависла над телефонною книжкою.
Батько… У будь-якому разі мені, крім нього, більше нема до кого звернутися. Просто треба все продумати. Якщо буду сама, почну робити зайві кроки, а маю діяти швидко. Порадник потрібен.
Серед списку жертв, що його оприлюднили офіційні джерела, Сергія, на щастя, не було. Про це я довідалася, щойно сіла в таксі. Ніколи не могла собі уявити, що так радітиму телефону з інтернетом. Але то були жертви серед мешканців міста. Про обстріл блокпоста й жертви серед військових майже нічого не було відомо.
У якому статусі Сергій був у тому місті? Чому нічого не сказав мені про таке відрядження? Чи міг опинитися на тому блокпосту? Де він зараз?
Сергію, будь ласка, не роби того зі мною! Ти не можеш…
***
«Чекай на мене, добре?» — ці слова тепер звучали мені у вухах щоразу, коли я залишалася на самоті.
Я не чекатиму, Сергію. Не маю на те сили. Не можу більше дивитися на телефон, вимолюючи дзвінок від близької людини.
Не витримаю.
Я шукатиму тебе й знайду. Неодмінно знайду, попри все. Не сидітиму склавши руки, бо вже знаю: моя доля не терпітиме такого ставлення. Не буде до мене милостивою. Я сама мушу діяти.
Минуло не так багато часу, але ті дні я пам’ятаю лише якимись розрізненими уривками. Батькові вдалося дізнатися, що всіх працівників МВС вахтовим методом відправляють на чергування на блокпости в прифронтову зону. Що влітку його відрядження саме таким і було. Що тепер саме півроку минуло, знову черга настала. Що вони не можуть відмовитися. І що так — Сергій із колегами був на блокпосту під Маріуполем.
***
«Чекай на мене, добре?»
Пам’ятаю потяг до Бердянська, бо до самого Маріуполя він зараз не їде у зв’язку з обстрілами.
Непомірно товста тітка, що зневажливо, з певною зверхністю чіпляється до юнака у військовій формі: «Што, родітєлі откупіть нє моглі?»
 
Мамка, семирічна донька якої верещить на весь вагон, а вона не може дати тому ради, наче в неї немовля, яке справді нічого не розуміє. Але водночас ця жіночка піддакує тітці щодо хлопця: «Ти што, крайній, на ту войну єхать?!»
Жодної людини поруч, яка б закрила їм обом рота. Було нестерпно це чути.
— Він вашу дупу захищати їде! — не втрималась я.
Досада від того, що не було купейних квитків. Усе ж було б менше галасу та ось таких істот, які взагалі не розуміють, що кажуть… І це після подій під Волновахою, після того самого Маріуполя!
Пам’ятаю страшенний холод у старому вагоні. З вікна дує, а батарея чомусь ледь тепла. Ковдра нічого суттєво не вирішує. Доводиться спати щонайменше в шапці, додатково вкриватися курткою. Та яке там спати? Нав’язливі думки хіба ж рахуються з часом доби?
***
«Чекай на мене, добре?»
У Бердянську я зв’язуюсь із тамтешніми волонтерами. Була інформація, що вони відправлятимуть машину на передову.
— Будь ласка, їдьмо сьогодні. Я маю змогу докупити всього, чого бракує.
На щастя, вони погоджуються і я можу не витрачати ще добу на марне очікування в готелі. Кілька годин у мікроавтобусі, де є лише три передні місця, а решта щільно заповнена кабелями, бензопилами, аптечками, продуктами.
Пам’ятаю розмови, болючі, але без них зараз не обійтися. Ніхто не бере туди, вважай: на передову, людей, яким просто цікаво. Маєш обґрунтувати.
Обґрунтовую.
— Немає смислу тобі туди їхати, — серйозно каже вже немолодий чоловік у камуфляжній формі. — Там ротацію провели.
— Мені не повідомили, у госпіталі чи… Він зник. Ми нічого не знаємо.
— Так стається. Навколо казна-що коїться.
У нього син там.
***
«Чекай на мене, добре?»
Кілька годин у машині — і ми на місці. Блокпост, що був під обстрілом. Тут набагато більше снігу. І суцільна багнюка.
Наче потрапляєш у геть іншу, якусь паралельну реальність. З неї до нас доходить лише відлуння у вигляді повідомлень та новин. Про біженців, про поранених, про вбитих.
Люди тут зосереджені, а в очах (без перебільшення) гіркота. Вони геть усі живуть не в тому світі, в якому живемо ми, там. «Там» — найбільш відповідне слово. У ньому стільки всього! Там, де мирно, там, де більшість.
Там, де не стріляють…
Звісно, люди і жартують, і вдають, що все гаразд, але то зовсім інший рівень «гаразду».
Майже рік я відмежовувала себе від цієї війни, намага­лася не думати, вона мене не торкалася напряму. Легше було переказувати гроші волонтерам, ніж поринати в це все.
Тепер доведеться.
Сергій мусив принаймні сказати!
Господи, чому ж я сама жодного разу не поцікавилася? Ні зараз, ні тоді, ще влітку? Я знала відповідь. Вона мене не тішила.
***
«Чекай на мене, добре?»
Далі було ще кілька годин в автобусі. Він дуже рано відходить, я невиспана. Кілька діб у дорозі, безсонні ночі, відтоді як він щез, відтоді як дізналася. Думки лише про те, аби скоріше доїхати до Дніпра. Уже маю телефони волонтерів, що чергують у лікарнях із пораненими. Тепер я повинна побувати в усіх лікарнях.
Украй боляче дивитися на непритомних людей. Молодих, сильних. Дошкульно болить від того, що не знаходжу бажаного.
Я виснажена. Дві доби без нормального відпочинку, майже весь час у дорозі, напруження сягає межі. Вирішую відвідати ще одну лікарню. Останню на сьогодні, тоді в готель. На вході пояснюю медсестрам, чого прагну.
Вони вже звикли.
Господи, до чого ж швидко люди адаптуються до речей, про які раніше й гадки не мали. Ми всі пережили шок, утративши мирну країну. Тільки хтось почав діяти, а хтось відмежовуватися.
Без зайвих слів дівчата дають мені халат, показують, де купити бахіли. Іду слідом за медсестрою коридорами лікарні. Намагаюся з’ясувати, чи були поранені після обстрілу Маріуполя, коли в кишені завібрував телефон. Номер незнайомий, я навіть вагалася, чи доречно зараз приймати виклик, адже якщо це хтось по роботі, швидко розмову не завершиш. Та я все ж натискаю кнопку. Слова, що донеслися з того боку, викарбовуються в моїй пам’яті.