Мрія метелика

Далі справа пішла веселіше. Згадати номер, у якому зупинялися. Але тут вагань, роздумів, сумнівів не могло бути. У випадку з тим моїм чоловіком це завжди був найкращий номер готелю. Цю мою примху залюбки спонсорував батько. Він від початку, щойно дізнався, що буде весілля, заявив, що весільна подорож — то буде його подарунок нам.
— І я ображуся, якщо ти відмовишся! — одразу ж зауважив він, відсікаючи можливі заперечення. — Обирай усе, що завгодно, домовились?
Звісно, домовились! Уже в цю мить я точно знала, якою хочу бачити свою шлюбну мандрівку. Звертаюся до Сергія, наче поміж іншим цікавлюся:
— Ти ж зможеш узяти два тижні відпустки?
Він зміг.
— Усе заради тебе, — сміючись, відповідає наречений. — У мене дві невикористані є. Чого саме ти хочеш?
— Я хочу тур по Європі.
Тож відтоді все пішло як по маслу. Телефоную в готель, пояснюю, що хочу винайняти королівський номер, ні-ні, саме ось цей королівський номер, що виходить на західний бік. Так, уточнюю дати, оплачую рахунок — і, власне, все.
***
Чого я добивалася? Складно однозначно відповісти навіть тепер. У той час сама собі я сказала, що таким чином хочу остаточно поховати надію на появу того чоловіка. Від­чути, що можна жити й подорожувати також і з іншим. Що, власне, так і робитиму й отримуватиму від цього задоволення. Але насправді не було ніякого задоволення. Боюся, що радше знов спрацювало моє підсвідоме бажання порівняти їх.
Чи варто зазначати, на чиєму боці була перевага?
Але справа була навіть не в перевазі. Чоловік не так вишукано замовляє страви в ресторані? Не розуміється на по-справжньому дорогих винах? Не може поговорити про книги, мистецтво, музику?
Та мені було байдуже до того. Ніщо в мені просто не відкликалося, не ворушилося. Власне, ця байдужість і стала основним моїм відчуттям під час тієї подорожі.
— Ти сама все це зараз вигадала? Правда?
Він за кермом, ми майже під’їхали до Праги. Щойно розповіла йому легенду про годинникаря Гануша.
— Ти не віриш мені? Той годинник — одна з найцікавіших пам’яток у Празі! Він досі функціонує, а туристи натовпом щогодини чергують, щоб на тих чоловічків поглянути! Я покажу тобі!
— Та я вірю, що годинник є. От тільки у всю ту маячню з легендами не вірю. Де докази, що той Гануш узагалі існував? Є записи в церковних книгах чи ще щось таке? Хтось вигадав гарну казочку, прижилася, бо не дотумкали свого часу в літописах ім’я майстра записати. В усьому має бути лад, тоді й не доведеться легенд вигадувати!
Я сміюся. Прагматик є прагматик. Справжній слідчий.
— А взагалі, якщо розібратися, — діловито продовжує він, — виявиться, що зробив того годинника взагалі якийсь лівий дядько.
З логікою слідчого сперечатися важко. Я й не намагаюся з ним сперечатися. Ми ніби нормально спілкуємося, нема незручних пауз. Зовні це має вигляд злагоди. Молоде подружжя подорожує. От тільки, на моє сприйняття, слово «щасливе» сюди не клеїться.
Утім, я не наважилася в нього запитати, чи добре граю.
Вечір, замовлена романтична вечеря на терасі з видом на Карлів міст. І все ніби чудово. Він кошик білих троянд для мене замовив — несподіванка, свічки горять, лунає романтична музика. Але мене щось дратує. Опановую себе. Не можна дозволяти емоціям брати гору. Він тут ні до чого. Усміхаюся. Намагаюся робити це щиро. Але він помічає.
— Ти напружена.
— Ні, даруй. Усе гаразд, — із поспіхом відповідаю я. — Просто замислилась.
Він підходить, тягне до себе.
— Ходімо, я зроблю тобі такий масаж, що ти відразу ж розслабишся.
А на початку четвертої я торсаю його за плече:
— Сергію, світанок проспимо! Мерщій збираймося…
— Що?
— Ну як «що»? Світанок на Карловім мосту, хіба забув?
— Я думав, що ти жартуєш!
І я навіть розумію його. Учорашній «масаж» затягнувся. Спимо лише кілька годин. Але ж відмовлятися від дійства я не збираюся. Повернемося — поспимо, матимемо час.
Це мене ось так маніакально тягнуло на знайомі місця. Нічого там не відбувалося. Уже навіть спогади нічого не будили. Хіба…
 
Так, сталася на тому мосту одна річ. Сергій загалом мою затію оцінив. Вид звідти відкривається чудовий, це й найпрагматичніший слідчий заперечити не зможе. Ліхтарі, силуети веж у темряві, німі свідки кожної закоханої пари — скульптури з обох боків. Вогники міста тануть у світанку, відкривають глядачам свою затишну красу будиночки. І небо, що змінюється щомиті, малює нові образи. Витає там, у тому місці, якийсь чарівний дух (це без містики, справді щось таке відчувається), що дарує закоханим упевненість та надію. І мимоволі тягне на поцілунок.
Та поки вся ця «магія» ще не почалася, навколо була темрява, Сергій, трішки невиспаний, почав напівжартівливо буркотіти й розпитувати мене, що тут є видатного, заради чого варто було будити його. Я ж і почала розповідати версію екскурсовода. Мабуть, теж спросоння, геть забувши його реакцію на вчорашню легенду. Розповідала про те, хто цей міст збудував, як мешканці двох міст сперечалася за право брати мито, як був перейменований, який вигляд мав раніше, коли додали скульптури.
— А ось це Ян Непомуцький, — вказую на скульптуру святого. — Вважається: якщо прикласти руку до нього й загадати бажання — воно неодмінно збудеться.
Тут у мене перед очима постала інша картинка — стрибок у минуле. Він, я, у той день нам пощастило й на мосту справді не було нікого, крім нас двох, у час найбільшої темряви перед самим світанком. Вода відбиває світло ліхтарів із мосту, малює вигадливі силуети. І він каже мені ті ж самі слова про бажання та силу святого. Бере мене за долоню, його зазвичай тепліша, ніж моя. Ми торкаємося тої скульптури разом і починає світати.
Я струшую з себе марево, роблю над собою зусилля, щоб невимушено всміхнутися. Кажу Сергієві раніше, ніж він устигає заперечити:
— Воно не працює, якщо що…
***
Увесь вояж був спланований таким чином, щоб в дорозі проводити не більше п’яти-шести годин. Відпочинок, ніч-дві в готелі, екскурсії містом, а відтак нова поїздка. Найбільше часу провели у Франції. Уже коли під’їжджали до кордону, він зауважив, що можна було й Швейцарію захопити.
— Столицю чи бодай Женеву. Навіщо до Мілана такий гак робити?
Я відкрила мапу. Так і є. Але ж мій коханий не включав ані Женеву, ані Берн. Що я могла зробити?
Сміюся. Вдається навіть уникнути зайвих питань, сказавши, що це він не підказав, поруч не був. Та його відповідь ошелешує мене.
— Їдьмо!
У першу мить це було ударом під дих. Я розуміла, що не можу виказати себе, але й мовити ані слова теж не могла.
— Але ж, — кажу йому врешті, — я не планувала. У нас готель… і…
— Та яка різниця, якою дорогою їхати?! Он тут до Женеви лише півгодини. Усе буде добре, нам по дорозі, навіть не затримаємося, у готель приїдемо за графіком. Зате ще й у Швейцарії побуваємо!
І він вирулює на іншу дорогу, а я так і залишаюся сидіти ошелешена. Несила заперечити, щоб не видати себе. Несила погодитися з тим, що ми порушуємо задум і все робимо не так.
  
Розділ 5
 
 
Якщо ти хочеш, щоб хтось залишився у твоєму житті, — ніколи не стався до нього байдуже…
 
Річард Бах
 
Я звикла жити в тій холодній байдужості. Зрештою, мені не вперше підлаштовуватися. Був коханий з його вимогами, був біль, до якого звикла, тепер є чоловік, який мені байдужий. Непоказний перелік відчуттів, що ще доступні для мого сприйняття. Нічого нового. Поступово налагоджувався наш спільний побут. Жити ми залишилися в моїй квартирі. Я категорично відмовилася кудись переїжджати.
— У мене робота поблизу й взагалі — я вже звикла до цього району! Не хочу нічого змінювати.
Чоловік не сперечався, погодився. У будь-якому разі він на машині, йому було простіше на роботу їздити. Перевіз особисті речі та й по всьому.