Мрія метелика

— Я чекаю на зупинці. Ходи хутчіше, — мовив він, щойно я натиснула прийом і піднесла до вуха слухавку.
Жодного вітання, «як справи», «чи вільна ти…».
Я чекаю, ходи хутчіше. Наче й сумніву не має, що піду з ним.
А хіба не піду? Хіба не згадувала кожної ночі його пестощі? То лише при світлі дня вдавалося переконати себе, що варто про все забути! А вночі…
Оля дивиться на мене, нічого не розуміючи.
— Щось не так? Що сталося?
— Нічого, — занадто швидко відповіла я. — Забіжу до аптеки, не чекай на мене. Вибач, так треба…
Вона лише знизала плечима, мовляв, буває, і пішла на зупин­ку. Власне, ми вже були поруч із нею. Його «Ауді» металевого кольору стояла трішки далі від зупинки, щоб не заважати міському транспорту. Я зупинилася, щойно її побачила, проте сумнівалася, чи то справді його машина. Тоновані вікна були наглухо закриті, хто за кермом, за ними не видно. Не хотілося видаватись ідіоткою й пояснювати незнайомому водієві, чому я відчинила дверцята його машини. Та я дарма переймалася. Він підійшов збоку, підхопив мене під лікоть і повів до авто. Чемно відчинив дверцята, пропонуючи сідати. На заднє сидіння поклав кілька пакетів з фірмовою позначкою супермаркету. Зайняв місце водія. Невже сам скупо­вується? Неймовірно! У мене ніяк не в’язався образ цього чоловіка з кимось, хто стоїть у черзі до каси супермаркету.
А як він дізнався, що я поруч? Де я йтиму та о котрій? Невже стежив? У мене скоро параноя розвинеться. Хіба дорослій людині в житті нема більше чим займатися, ніж стежити за дівчиною, з якою якось переспав? А номер телефону? Я ж так і не дала йому свого номера!
У відповідь на мої запитання він промовив:
— Телефонуй матері, що від’їжджаєш на вихідні.
Я схаменулася:
— А речі? Я не можу всі вихідні ходити в сукні після цілого робочого дня. Ми можемо принаймні до мене заїхати?
Він усміхається. Чимось йому мої слова здалися смішними. Помічає моє обурення.
— Тож фактично ти не проти їхати світ за очі зі мною, так? Тебе лише речі турбують? Не переймайся, речі тобі не знадобляться.
Шаріюся.
Ця людина навмисно доводить мене до божевілля і дражнить теж навмисно! Я почуваюся поряд із ним дурним незграбним дівчиськом. А може, я така і є? Хіба розумна на моєму місці погодилася б отак — у вир?
— Я нічого про вас не знаю. А ви, здається, про мене все вивідали. Може, все ж таки назвете ім’я? Якось поспілкуємося, перш ніж їхати… Куди ми їдемо?
Відповідати він не став. Як і мовчати.
— Це щось вирішить для тебе?
— Тобто?
Я не розумію, за якою логікою він відповідає на мої запитання й що має на увазі. Якась незграбна, недолуга розмова! Що нам робити разом, якщо поспілкуватися нормально не можемо? А, ну так! Минулі вихідні наочно показали, що. От тільки мені цього замало!
— Якщо ти знатимеш моє ім’я, то вирішиш, їхати зі мною чи ні?
— Я вже з вами їду! — зауважую йому.
— Так отож!
Чорт забирай!
Чому саме я мала зустрітися з ним? Чому? Чому побігла, як остання дурепа, щойно покликав, чому готова терпіти подібне ставлення? Хіба таким мав бути мій ідеал?
Ні! Він мав бути…
— Не сердься. Тобі не личить. Тобі личить, коли ти волієш оргазму. До речі, можеш звертатися до мене на «ти». Мені було сімнадцять, коли ти народилася. То ще не так багато, правда? Чим займаюся, розповідати не стану. Адже коханці це не має бути цікавим. Гаразд?
У салоні грає джаз. Я лише зараз помічаю, що він не слухає радіо, де вибір роблять за тебе. Він слухає те, що підібрав сам, і це якісна музика. Я б і сама таку обрала. Збіг? Приємний збіг, якщо чесно…
Сьогодні я уважно стежу за дорогою. Проте він їде не до себе, а кудись за місто. І питати — даремна трата часу. Проте за деякий час розповідає сам. Невже мої думки прочитав?
— Ти сидиш напружена, наче горобчик сполоханий. Розслабся, вікенд розпочався! Я винайняв для нас номер у готелі. Думаю, тобі стане до вподоби. Уяви: ліс, цвіріньчать птахи, шумлять дерева. Дерев’яні будиночки. Озерце поруч. Є можливість походити пішки. Ти любиш ходити пішки?
 
Я кивнула, що люблю, особливо в босоніжках на підборах, у яких була зараз. Що вельми задоволена бесідою, що він чудово все розповів, що дуже чемний. Та насправді мене не відпускає безглузде відчуття тривоги. Безглузде — бо тепер, коли поїхала з ним, що можу змінити? Щось однозначно ховалося за такою його чемністю. Щось, чого я не могла збагнути. У голову лізли всілякі думки — і звісно, що не радісні. Про добре завжди думаєш в останню мить. Саме тому я дістала телефон і, крім того, що вже зателефонувала, почала набирати мамі ще есемеску. Така-то траса, назва готелю, номер та марка його машини. Ще раз зазначила, що поїхала на всі вихідні й телефонуватиму. Принаймні вона знатиме, де саме мене шукати.
Чоловік не заперечував. Люб’язно сповістив назву готелю, навіть додав, що то буде королівський номер.
— Номер телефону ресепшену продиктувати?
Я махнула, що не варто. Його можна легко знайти в інтернеті, і моя мама про це чудово знає.
***
Готель справді був посеред лісу. Дерев’яні будиночки все­редині були оздоблені на доволі високому рівні. Для нас він зняв окремий двоповерховий котедж. Дві великі кімнати нагорі, тераса з мальовничим краєвидом на озеро та ліс. Внизу вітальня, їдальня, кухня. Щойно ми зайшли, дівчина у формі покоївки сповістила, що вечеря буде накрита за півгодини.
— Усе зроблено згідно з вашим замовленням, — додала наостанок і…
Господи, вона зробила для нього справжній кніксен!
Він нічого не відповів дівчині, лише кивнув, і то якось недбало. Та хто він у біса такий? І що робить поруч зі мною? Ні, правильніше буде спитати, що я роблю поруч із ним?!
Питання, на яке я ніколи не отримаю відповіді.
Утім, зі мною він поводиться інакше. Чемно показує будинок, пропонує піднятися нагору, прийняти душ з дороги. Юнак, якому він віддавав ключі від машини, щоб той припаркував її, уже заносить до вітальні його покупки. Я по­чуваюся дивно, тим паче, навколо стільки зайвих людей. Ще з ресепшену почалося. Адже зустрічали його тут як завсідника: «Ваш номер готовий!» Тепер здається, що весь персонал за спиною перешіптується.
Скількох дівчат він уже сюди привозив?
Попри все, намагаюся опанувати себе, не накручувати. Зрештою, я погодилася. Можна було здогадатися, що я не перша його пасія. Як він там назвав мене? Коханкою. Тож не варто тепер псувати зустріч.
Вечеря виходить напруженою. У їдальні весь час хтось присутній. Тож невідкладні питання, що я їх мала поста­вити, доводиться відкладати. Ніякої путящої бесіди не виходить.
І лише згодом, коли перебралися на терасу, я змогла трохи розслабитися. Обставини сприяли. Уявіть: плетені меблі, крісло-гойдалка, келих вина. Просто перед нами озеро та дерева. Сонце сідає, розмальовує небосхил червоною загравою, коники внизу сюрчать, птахи щось наспівують. Навіть комарі, і ті не дошкуляють!
Користуючись нагодою, намагаюся пояснити йому, що він мусить користуватися презервативами, що я не бажаю мати наслідків. Жодних. Виходить незграбно. Не знаю, як почати. Побоююся його реакції.
Утім, він спокійний. Відкладає келих із червоним вином, бере до рота шматок сиру, неквапно прожовує. Питання, що він його мені ставить, збиває з пантелику.
— Ти за цей тиждень встигла завести собі когось? — запитує, зрозумівши, до чого я все це йому кажу.
Хитаю головою «ні» раніше, ніж обурююся.
— Тоді я не розумію, навіщо мені ними користуватися, — вказує на пачки, що я їх купила в аптеці. — Я здоровий, про це можеш не турбуватися. І в мене також нікого більше немає зараз. Якщо це тобі цікаво. Коли з’явиться, ти про це дізнаєшся. Обіцяю.
Відкриваю рота, щоб сказати про вагітність. Випереджає.
— Про це я також потурбувався. Ти питимеш таблетки. — Лізе у внутрішню кишеню свого піджака, дістає упаковку, простягає її мені. — У тебе саме новий цикл розпочався.
— Але звідки…