Мрія метелика
— Мені в той само бік їхати, нічого особистого.
Я приймаю його пропозицію. По дорозі він розказує, як завітав до виставкового залу з роботами Уляни. Її там не було, але картини йому здалися цікавими. Хоча він не надто добре розуміється на сучасному мистецтві.
— Отой метелик з опаленими крилами, він вам не здався занадто нереальним? Звідки взагалі в молодої дівчини така хвороблива фантазія? Атомний вибух і все таке…
Я не хотіла, щоб Уляна виставляла цю картину. Була категорично проти, хоча насправді розуміла, що ця заява егоїстична. Адже, якщо прибрати мою особисту драму, виконання — шикарне. І я сама відмовилася позувати. Яке маю право чогось вимагати? Ба більше: крім мене та Уляни, ніхто не здогадається, хто є прототипом. Тож Уляна зробила по-своєму.
— Вона вписується в загальну концепцію, розумієш? І я люблю її. Вона мені подобається! — пояснювала мені своє рішення, наче виправдовувалася.
На диво, я доволі спокійно відреагувала на оцінку Сергія. Та він же не знає, хто прототип картини. Мабуть, якби тут сиділа Уляна, вона б йому прочитала цілу лекцію, сповнену емоційних висловів та жестів. От у кого вона така темпераментна вдалася?
— А ви їй це скажіть, — запропонувала я, а він засміявся. — Узагалі — це алегорія на стан душі. А там усяке буває, я думаю.
Загалом поїздка вийшла досить приємною. Він висаджує мене біля самого під’їзду. Дякую йому, прощаюся. Поки піднімалася сходами нагору, зателефонувала Улянці, розповіла про враження відвідувача. Звісно, вона зацікавилася тим, звідки я про те дізналася, а я згадала, що так і не сказала їй про свою халепу з крадіями.
— І ти мовчала стільки часу?! Ти нормальна людина взагалі? Як так можна? Треба негайно зателефонувати батькові!
— Уляно, вгамуйся! — Ще не вистачало його в це вплутувати! — Не треба нікому телефонувати, я дам собі раду! Нічого такого особливого вони взагалі не взяли! Ну майже. Не роби так, щоб я пожалкувала про те, що сказала тобі!
— Я зараз приїду! — рішуче заявляє сестра й уриває розмову.
Сидимо вдвох у моїй кухні. Я зварила нам каву. Уляна принесла цукерки, як вона заявила: стрес знімати. Не може заспокоїтися: навіщо я приховала це від усіх?
— Я не приховувала, Уляно! — намагаюся пояснити їй. — Змалечку звикла сама вирішувати всі свої проблеми. Мене не переробиш. Я навіть не подумала, що мушу всім тепер розповісти!
— Однаково я не розумію, як ти можеш так спокійно на все це реагувати? Не ро-зу-мі-ю! Тебе обікрали, сонце! За тобою стежили… Чому ти не хочеш попросити допомоги в тата?
— Тому що немає в тому сенсу! Зайвий клопіт, занепокоєння й ніякого значущого результату.
Я відклала горнятко. Кавова вечеря якась убога вийшла. Хочеться чогось більш суттєвого поїсти. Організовую салат, нарізаю бутерброди.
— Ти хіба не розумієш, що, коли за тебе просять упливові люди, результат кращий?!
— Не той випадок, Уляно! Проблема не та. Не хочу, і край! Краще про щось інше поговорімо.
Говоримо. Просиділи разом мало не до опівночі. Виявляється, Уляна познайомилась з одним молодим чоловіком, який їй дуже став до вподоби. Оператор з якогось телеканалу. Був на відкритті її виставки. Згодом прийшов у виставковий зал вже поза роботою, запросив її на побачення. Гарненько там у них усе пройшло. Завтра відбудеться чергова зустріч. Коли вона розповідала про це, її очі сяяли від захвату. Щоправда, за час нашого з нею знайомства я вже кілька разів бачила її в такому стані. Але захвату вистачає лише на кілька місяців.
***Наступного разу слідчий зателефонував мені за тиждень.
— Ми мусимо терміново зустрітися! — на диво, цього разу він промовляє це, забувши про стандартний ритуал та банальне «добридень».
Мені вже здається, що відділок стає моєю другою домівкою, стільки разів тут бувати доводиться. Виявилося, що його хлопці «накрили» місце збуту крадених товарів. Конфіскували те, що там було, і тепер треба виявити, що з того є моїм.
Склад речових доказів пригнічує мене своєю сірістю. Не хотілося б мені працювати в такому підвалі, цілими днями світу білого не бачити. Переглядаю речі. Так, там справді є дещо з моїх речей, зокрема прикрас. Далеко не всі. З його слів я зрозуміла, що прикраси складніше перепродати, ніж техніку.
— Я можу забрати це? — вказую на відібрані речі.
Сергій винувато махає головою.
— Поки триває слідство, речові докази залишаються тут.
Чудово! Просто супер! І от заради чого вся ця маячня?
Опановую себе, він точно тут ні до чого, увічливо всміхаюсь слідчому.
— Усе ясно. Залишилося знайти виконавця?
— Так. Ми вже знаємо, хто це. Наряд чергує біля будинку. Слід тільки дочекатися, поки він з’явиться.
***А вже за кілька днів у мене відбулася цікава й незвична зустріч. Високий худий лисуватий чоловік у бездоганному діловому костюмі, з усмішкою на все обличчя, вважай, силоміць примусив мене вислухати його. Я вийшла з офісу після роботи, почала оглядатися, де моє таксі. Чоловік підійшов, назвав моє ім’я, уточнюючи, чи то справді я, і назвався сам. Усадив за столиком у вуличній кав’ярні, замовив каву для мене, зелений чай собі.
— У мене для вас є дуже вигідна пропозиція! — наполягав він, без огляду на мої заперечення, що робочий день уже закінчився.
Утім, таксі ще не було, тож я залишилася, зваживши, що, можливо, почую щось справді цікаве. Я було вирішила, що мова піде про роботу, якийсь комерсант дізнався, що я відповідальна за контракти у великій корпорації, хоче запропонувати якийсь мегакрутий стартап. Таке бувало в практиці нашої компанії. Та виявилося, що роботи його пропозиція не стосується жодним чином.
Він був адвокатом.
— Мій клієнт готовий запропонувати вам будь-які умови, тільки б ви забрали свою заяву.
— Що?! — схоже, я скривилася так, що в бідолахи аж дух перехопило.
— Послухайте, прошу вас, шановна пані! — затараторив він, щойно побачив, що я стала підводитися, ухопив мене за долоню. — Просто вислухайте мене, будь ласка! Вам усе компенсується, усе до найменшої дрібнички! Дайте мені десять хвилин вашого часу, я не наполягатиму на негайній відповіді. Вам самій буде вигідно.
— Вам нема що мені запропонувати! — я вириваю руку, хапаю сумку і йду з кав’ярні. Обурена — не те слово. Що вони собі дозволяють?!
Та чоловік не збирався залишати все, як є. Підхопився й кинувся за мною. На ходу, намагаючись випередити мене й заглянути у вічі, розпинається. Про те, що слідство затягнеться, що з першого засідання жодне рішення не приймається, що мене будуть увесь час тягати то в прокуратуру, то у відділок. А вже про те, щоб отримати назад свої речі, прикраси чи гроші, мови взагалі не буде. Адже цього доведеться чекати щонайменше рік!
— А знаєте, як нараховується компенсація за те, що вже було продано?! Проте, якщо ви погодитесь забрати заяву, грошова компенсація відбудеться миттєво, і ви зможете забути про всі ці неприємності в той же день! Якщо хочете, ми повернемо вам техніку, такий собі обмін на нову.
Я зупинилася. З моїх губ майже злетіло, що він може забиратися до біса й ніколи не з’являтися мені на очі, та він мене випередив:
— Нічого не кажіть зараз, — протягує візитку. — Подумайте про це кілька днів, порадьтесь з родичами, прошу вас.
Посмішка на обличчі така, що все навколо здається липким. Він бездоганно виконує свою ганебну роль. Жодного дорікання. Єдиний промах — мене не цікавлять гроші. Ігнорую протягнуту руку з візиткою, промовляю своє:
— Ідіть до біса.
Сідаю в таксі, що саме зупинилося поруч. Уже в салоні автомобіля телефоную Сергію, обурено розповідаю йому про зухвалого пройдисвіта, очікуючи, що він підтримає мене. Та Сергій мовчить. Пауза вже стала затягуватися, та врешті він пропонує:
— Зустріньмося завтра після роботи й все обговорімо.
Несподівано вийшло. Та в ту мить я все ще не очікувала, що почую від нього те, що згодом почула.
Розділ 6
Здоровий цинізм — це збережені нерви…