Мрія метелика
Вона навмисно зробила гак, заїхала по мене, щоб я була присутньою на відкритті, могла підтримати її і задавати темп вечірці. Побоювалася, що сама я можу не приїхати.
Напередодні зателефонувала мені.
— Може, усе скасуємо? Нічого не вийде з того. Дарма затіяли…
— Уляно, не треба істерик! Ніхто не буде нічого скасовувати. Випий тридцять грамів коньяку й лягай спати!
У салоні її авто чисто та затишно. Пахучка розливає щось таке ніжне квіткове. Жваво грає якась музика. Я піймала себе на думці, що давно перестала стежити за тими музичними зірками й не маю жодного уявлення про те, хто це надривається в плеєрі Улянки.
Уляна нервувала, як усе пройде, чи куплять бодай щось, чи відшкодуються витрати. Це не заважало їй цілу дорогу балакати. Власне, про свої переживання та ще про те, що спадає на гадку мимоволі.
Передня машина досить різко загальмувала. Уляна не до кінця витримувала дистанцію, гальмівний шлях вийшов занадто малим. Наш «сітроен» обережно в’їхав у зад передньої автівки. Добре, що хоч швидкість була невеликою, удар був слабким і нікого нікуди не потягло.
— О, ні! Тільки не це! — приречено викрикнула Уляна й у розпачі вхопилася за голову. — Ну нащо він ставав?! Нащо саме сьогодні?!
З машини вже виходив чоловік. Зібравшись із духом, Уляна також відчинила дверцята. Я — зі свого боку. Не сидіти ж у салоні й не залишати її віч-на-віч із розлюченим власником ушкодженої автівки. Хоча, власне кажучи, розлюченим він не був. Доволі високий, широкоплечий, впевнений у собі, руки в кишенях легкої сірої куртки, діловито оглядає шкоду. Пильно дивиться спочатку на Уляну, потім на мене.
— Чого ж це ви, дівчата, дистанцію не тримаєте?
— Це ви нащо так різко загальмували?! — із викликом промовляє Уляна.
— Я?! — здивувався чоловік. — Я пішохода пропускав! На переході, між іншим!
Навколо нікого більше не було. Навіть жодної машини поруч. Але чоловік тицьнув пальцем убік. Я поглянула туди. На бордюрі, винувато притиснувши вуха, наче розуміючи, що став причиною ДТП, сидів середніх розмірів попелястий собака.
— Собака? Чорт забирай, вашим пішоходом був дворовий собака?! — очі Уляни загорілися недобрим вогнем.
— Хіба я мав давити його? — слушно зауважив чоловік. — Ви ж першими зчинили б ґвалт про знущання з тварин!
Уляна, заведена переживаннями, не хотіла чути та сприймати жодних пояснень. Вона вже була сама не своя. Я її такою досі не бачила. Мабуть, то все ж нерви від очікування далися взнаки.
Я ввічливо всміхнулася чоловікові, перепросила, вхопила Уляну за лікоть і відвела на кілька кроків.
— Що ти робиш?! — запитую в неї. — Ти однозначно, сто відсотків не маєш рації! Ти винна в ДТП — навіть мені, не водію, це зрозуміло. Якщо немає часу на дорожню поліцію, офіціоз та страховку, вибачся, запропонуй гроші й поїдемо далі. Не думаю, що він буде проти. Слава Богу, що все обійшлося й ушкодження незначні! Сама подивись, там нема через що сперечатися! Іншого разу просто будь уважніша й тримай достатню дистанцію.
Уляна отямилася. Я бачила це лише по її очах. Рум’янець з обличчя ще не спав, та загальний вигляд полагіднішав. Пішла до чоловіка, він тим часом курив, сидячи на капоті. Тепер я вже не втручалася. Уляна ввімкнула режим ввічливості й ніяковості за свої слова.
— Мені прикро через те, що я вам наговорила. Незважаючи на наявність страховки, яка б усе покрила, зовсім нема часу. Я готова повністю відшкодувати…
Чоловік виявився поступливим, він погодився. Щоправда, згода вийшла якоюсь дивною.
— Зробімо так: ви запросите мене якось на вечерю, а там і забудемо про всі витрати? Та є одна маленька умова: щоб ви, дівчино, не подумали нічого поганого й не були скомпрометовані, незнайомий чоловік і все таке… хай вечеря буде на трьох, — він, відверто сміючись, виразно кивнув у мій бік. — Згода?
Я ошелешено обернулася до нього. Це жарт? Уляна теж такого не очікувала. Вона навіть була відкрила рота, щоб заперечити, та тут я вирішила поставити край цій пригоді, адже часу справді було обмаль. Не може господиня виставки приїхати на захід після гостей. Втручаюся:
— Вона згодна. Тільки мене ви запрошуєте, ок?
Це була геть несхожа на мене заява. Навіть не знаю, що так уплинуло. Найпевніше — бажання розв’язатися з цією ситуацією. Не хотілося підставляти Уляну. Часу нема сперечатися. По дорозі Улянка все не могла повірити, що я отак зненацька, навіть не пручаючись, погодилася на таку аферу.
— Я не зненацька, — зауважую їй. — Я занадто розважлива, щоб робити щось зненацька. Гроші тобі зекономила, примусивши його за мене сплачувати.
Уляна розсміялася.
— Я вже хотіла сказати, що йому легше буде скомпрометувати мене вечерею, ніж тебе кудись витягти, а тут ти така зі своїми умовами. Чудасія просто! Він же легко міг доларів двісті за той бампер зажадати. Нащо обмінювати їх на якусь безцільну вечерю? А головне: які гарантії має, що я не заб’ю на свою обіцянку? Адже мого номера так і не взяв.
— Мені здається, ти йому сподобалась, — додаю я. — Гарантія — то може бути його особистий експеримент на жіночу порядність.
— Нащо ж тоді він тебе притягнув?
Справді цікаво, нащо? Зрозуміло, не щодня у твою машину врізаються дівчата у вечірніх сукнях. Визначитися воліє, яка краща?
Розділ 3
У кожного в житті з’являється така людина, після якої ти змінюєшся. І зовсім не суттєво, чи було це безмежне щастя, чи скажений біль. Ти просто розумієш, що таким, як раніше, ти вже не будеш…
Уляна даремно турбувалася. Її перша персональна виставка зібрала чимало людей — цінителів мистецтва, колекціонерів, представників преси та просто глядачів. Ми разом з нею обирали найкращі роботи. Сперечалися, шукали компроміс, обговорювали. У результаті набрали колекцію з десяти робіт. Виявляється, я й половини з її картин не бачила!
— Господи, чому ж ти досі не робила виставок? — дивувалась я. — Адже тут за темами можна було б. У міських проектах дещо виставити — проводяться ж у місті заходи! Уляно, як можна ось так складати їх і не намагатися влаштувати їхню долю?
Насправді то були зусилля багатьох людей, не лише мене. І було справді приємно, що вони, ці зусилля, не стали даремними. Кілька картин навіть купили! Під кінець заходу очі Уляни сяяли від захвату, на щоках грав рум’янець, вона була цілком щаслива й дякувала мені за ідею та підтримку.
Від участі у вечірці, що організовувалася на честь відкриття виставки, я категорично відмовилася, попри вмовляння Уляни й прохання батька, який теж не міг пропустити цей захід. Мою роль завершено, я воліла піти, зняти туфлі на підборах, скинути сукню, зануритися в теплу воду.
Мене затримала матір Уляни. Підійшла, покликала, коли я вже була готова вийти з виставкового залу, попросила лишитися на два слова. Я трохи розгубилася, адже не знала, чого очікувати.
— Дякую вам за підтримку, — несподівано каже. — Уляна розповіла про вашу участь у цьому всьому. Мені здається, їй справді не вистачає впевненості в собі. Це, — обводить поглядом зал, — надихає, додає розуміння, що ти сама чогось варта без грошей батька.
Я киваю, напруження тане, як крига в долоні. Мало не вперше ми розмовляємо одна з одною більше, ніж стандартні «добрий день» чи «бувайте». Не очікувала, що це коли-небудь станеться.
Мабуть, це сильний хід — промовити мені все це вголос. Життя сміливо, навіть нахабно втручається в наші стосунки, вносячи свої корективи.
***Вечеря з «меркантильним» володарем ушкодженої автівки відбулася за декілька днів. Уляна вирішила не відкладати сплату боргу. Зателефонувала тому чоловікові вже наступного дня, домовилися про зустріч за кілька днів, узгодивши власні плани. От тільки для мене ця зустріч виявилася вкрай недоречною. Наступного дня, дуже рано, я мала їхати у відрядження, а ще не встигла ані зібрати валізу, ані підготувати всі необхідні документи. Та відмовитися вже не було змоги. Я не могла підставляти Уляну, адже сама вплуталася в цю історію, а перенесення зустрічі скидалося б на безглузде динамо.