Мрія метелика

— Я вам її не віддам! — виплескую йому в обличчя.
Він рішуче хапає мене за руку, тягне, він сильніший, тим паче після того, як я схудла, та в мене ж з’явилася мета.
— Я вам її не віддам! — кричу на всю квартиру й відштовхую його. — Нізащо не віддам! Не віддам! Не віддам…
І прокидаюся, бо мама торсає мене за плечі.
— Це сон, люба! Сон. Прокидайся!
— Не віддам…
Марево тануло. Щез слідчий, розтанула вітальня, та фото в руці я все ще відчувала й понад усе воліла, щоб воно не щезло. Щоб у мене лишилася бодай така пам’ять про нього.
Марно.
Це був сон.
Не було слідчого, ніхто не розшукував. Не було світлини.
Я ще якийсь час дивилася на порожні руки, не вірячи, що таке можливо. Адже все: і чоловік, і фото, і вся та розмова — здавалося справжнім. Я запах його парфуму, такого ж, як у мого коханого, відчувала!
Це був сон.
Мама допитується, що сталося, чому я кричала.
— Просто приснився поганий сон, — відповідаю. — Вибач, що я тебе розбудила…
***
Минув грудень, наближався Новий рік. Перший сніг рясно випав лише в останній день грудня. Я б і не помітила. Прокинулася від того, що почула за вікном якийсь шерех. Піді­йшла, обережно відкрила портьєру й замружилася від яскраво-білого килима.
Яскраве сонце відбивається від снігу малесенькими золотавими зірочками. На карнизі лежить товстий шар снігу, в якому борсаються двоє кумедних кострубатих горобців. Це вони мене розбудили. Кілька секунд обидва дивилися на мене здивовані — мовляв, хто ти така, чому витріщилася, — а тоді продовжили свою сварку.
— Ти усміхаєшся, — мама вже стоїть поруч, обійняла мене за плечі. — Уперше за останній місяць.
Її голос був таким радісним, і мені відразу стало соромно за те, що звалила на неї всі свої проблеми. Я обійняла її у відповідь, притиснула до себе. Шепотіла слова подяки, а по щоках текли сльози. Так само перші сльози за весь час моєї хвороби.
У той день я вперше вийшла на прогулянку, і саме його можна вважати початком мого одужання. Потроху, не роблячи різких рухів, я почала спілкуватися з іншими людьми. Спочатку ми з мамою просто гуляли в парку, робили коло по алеї й поверталися додому. Згодом я стала сама ходити в магазин. Провідали з мамою родичів на вихідних. Погодилася поспілкуватися з лікарем. Настав час виходити на роботу.
— Може, ти попросиш додаткову відпустку? Або просто візьмемо лікарняний? Я домовлюсь…
Та я відмовилася. Адже не можна вічність сидіти вдома. Усе одно доведеться виходити на роботу й чимось займатися. Запевнила маму, що минулося. Зайнялася звичними справами. Звісно, поставало питання, що робити з квартирою та його грошима. Та я поки що вирішила нічого не міняти. Розберуся пізніше. Спочатку треба оговтатися.
***
Одного разу до нас в офіс завітала моя колежанка-подруга Оля. Щаслива, з сяючими очима, вона весь час усміхалася. Оля прийшла з дитиною вирішити якісь там справи з документами для отримання грошової допомоги. Її дівчинка спала й безтурботно всміхалася у своєму візочку. Вона мені здалася маленьким ангелятком. Я дивилася на неї, наче зачарована, боячись навіть дихнути, щоб не потурбувати. Такою й застала мене Ольга, повернувшись у кабінет. Розсміялася.
— Ти ворожиш над нею?
А я раптом збагнула, що мій коханий позбавив мене й цього. Господи, яка ж я була дурна, що пила ті його таблетки! Варто було припинити це робити відразу, щойно зрозуміла, що він для мене значить. Принаймні був би шанс не залишитися самотньою. Чому ж я заздалегідь не відчула, що буде така порожнеча? Чому не подумала, що варто лишити бодай таку згадку?! Щоб, як у мами, було заради чого жити?!
Ще певний час після цієї зустрічі я знову ходила мов прибита. Картала себе. Адже я мала відчути це. Мала щось зробити, щось змінити. Не можна було так блаженно довіряти всі рішення тільки йому. Та тепер я могла лише змиритися. Тепер я не в змозі змінити бодай маленьку дрібничку з того, як воно все є. Було гірко, дуже гірко від втраченої можли­вості, адже моя уява раптом побачила вихід із безодні, в яку я потрапила, і він так само виявився нездійсненним.
 
Та знову впадати в стан апатії я не стала. Навіть більше — не хотіла. Зробила над собою зусилля, стиснула зуби.
Воно минеться.
Усе минеться.
Я забуду.
Мине час і все буде добре.
Я маю лише почекати.
І я чекаю. Місяць, ще один, ще… Наближається той день, коли ми бачилися з ним востаннє. Мені не віриться, що минув лише рік. Здається — вічність. Нескінчена вічність, наповнена самим лише сумом.
Хоча, власне кажучи, нічого суттєво не змінилося. Ніде не поділася скорбота, не стало легше. Минув рік, а боліло так само, як і до того. Живим мерцем я ходила на роботу, щось робила, навіть досягала якихось там уже не потрібних мені успіхів, а всередині так само панувала могильна тиша. Мені нічого не було потрібно. Нічого не прагнула, здається, я більше не вміла сміятися.
Я просто існувала.
Хоча ні. Одна річ змінилася.
Я перестала чекати.
Чекати його дзвінка, його появи або якогось дива. Я вже точно знала — він не прийде.
Дива в моєму житті більше не буде.
***
Поступово стали налагоджуватися стосунки з батьком. Звісно, він скористався тим, що я звернулася до нього по допомогу. Робив послугу не просто так. У нього теж була своя мета. Він коректно зачекав, поки я прийду до тями, оговтаюся, і зателефонував у середині квітня.
— Послухай, у мене ювілей двадцять п’ятого. П’ятдесяти­п’ятиріччя. Мені було б приємно, якби ти прийшла.
Ідея мені не сподобалася. Як мінімум через те, що я все ще уникала великого скупчення народу. Та взагалі причин було набагато більше. Його родина — дружина та двоє вже дорослих дітей, наші з ними стосунки або «нестосунки». Я чудово розуміла, що вони цілком слушно можуть сприйняти мене як конкурентку. Дурниці, звісно. Я радше воліла, щоб ніхто про мене не знав. Батько мою паузу сприйняв на свій рахунок.
— Там не буде багато людей. Коло рідних і лише кілька друзів. Я б дуже хотів, щоб ти прийшла, правда.
— Слухай, от навіщо тобі ті складнощі? Ти впевнений, що не буде скандалу або ще якихось неприємностей? Я не хочу все ускладнювати…
— Усе буде гаразд, повір мені. Приходь, добре?
Звісно, я не хотіла нікуди йти. Та й відмовитися також не могла. Я вже жила у світі послугових стосунків. Ти мені — я тобі. Й усвідомлювала, що він має право просити про послугу навзаєм.
Раджуся з мамою, що мені робити, як себе поводити. Який він, коли вип’є, чи не може виникнути якогось коника…
Виявляється, що мама доволі добре обізнана з його справа­ми. Раніше ми намагалися не торкатися цієї теми. Та, здається, настав час усе з’ясувати. Усі троє дітей мого батька від різних жінок. Старший син — від першої дружини. Вони прожили разом близько п’яти років і розлучилися. За кілька років він почав зустрічатися з моєю матір’ю. Та шлюб із нею став би дуже нерівним, він — син дипломата, мама — донька вчительки. У ті часи соціальний статус ще багато важив. То лише у фільмах людям казали про рівність. І лише кілька років по тому той світ розвалився на пазли, створюючи у свідомості тих самих людей геть іншу картинку всесвіту. Можливо, якби вони зустрілися бодай на два роки пізніше, усе б у них склалося. У вісімдесят п’ятому моя мама ще не мала шансів. Крім того, згодом у нього з’явилася досить вигідна партія. Мій батько обрав можливість зробити стрімку кар’єру. І навіть не так кар’єру, як змогу змінити життя за мить. Він скористався цією нагодою й одружився з іншою дівчиною. «Кар’єра» пішла вгору. З його молодшою донькою ми майже одного віку. Вона молодша за мене лише на півроку.
Здається, на тому ювілеї справді зберуться самі лише «рідні» йому люди, що в захваті одне від одного. Ще краще! Воно мені треба — лізти в такий тераріум?! Мені своїх проб­лем вистачає!
Я нервувала. До останнього шукала причину, аби не йти. Причини не було. Я втішала себе тим, що маю змогу відмовитися. А ще відверто не розуміла, чому він так учепився за мене? Навіщо виводити у світ позашлюбну доньку з не дуже гарною історією з її матір’ю? Адже, насамперед, себе виставляє бездушним йолопом, що покинув вагітну дівчину заради кар’єри. Навіщо взагалі афішувати це перед рідними, перед друзями? Я не розуміла.