Мрія метелика

— Який під’їзд, — запитує водій, безжально вириваючи мене із примарної мрії.
У грудях шаленою прикрістю розливається розчарування. Боже, як же я волію бути з ним! Попри все…
Батько зателефонував із пропозицією знову зустрітися в кав’ярні десь за три тижні. Телефоном не став нічого казати, а з його тону я не збагнула, є результат чи ні.
Хоч би був!
Подумала про це — й одразу з’явилася думка: а раптом я дізнаюся щось погане? Адже результат може бути непередбачуваним. Прибігла у кав’ярню за півгодини до призначеного часу. Знервовано чекаю. Намагаюся запевнити саму себе, що все буде добре.
На що я розраховувала? Я не знаю. Адже якою могла бути звістка? Найліпшим варіантом могло стати лише те, що він кудись поїхав. Та якщо він може не телефонувати мені понад півроку — лише це вбиває будь-яку надію.
Тож мені взагалі немає на що сподіватися? Усе марно?
Батька я побачила, щойно він під’їхав у своїй автівці. Через скляний фасад спостерігаю, як він щось говорить водію. У батька суворе, я б навіть сказала, неприязне обличчя. Не знаю, чи був він більш приємним двадцять п’ять років тому й за що його полюбила мати. Чи це так життя його спотворило? Бізнес не робить людей лагідними. Уже по собі знаю. А фотографій у мами не залишилося. Подивитися не можу. Так само, як і в мене.
У батькових руках шкіряна тека. Він входить, ретельно оглядає невеличкий зал, наче оцінює, чи немає небезпеки, помічає мене, підходить. Він не поспішає зі словами. Повільно знімає пальто, вішає його, сідає. Лише після цього вітається зі мною. Стосунки в нас усе ще ніякі, тож усе офіційно, без панібратства. Зосереджена на своїх думках, я лише зараз запитую себе, чи захоче він сплати у відповідь? Яким би не був результат, він робить мені послугу. Чи розраховує отримати щось навзаєм?
Починає він здалеку.
— Я справді радий, що ти саме до мене звернулася по допомогу. Ти знаєш, мене ятрило те, як у нас із тобою все сталося. Я б справді хотів виправити ситуацію. Бодай якось компенсувати. Я не знав, чуєш?
Можна подумати, що якщо б він знав, що моя мати вагітна, то передумав би. Що відмовився б від вигідного шлюбу, який зробив з нього того, ким він є тепер! Але я чекаю зовсім інших слів. Мені вже байдуже. Стара історія не має ніякого значення тепер!
Напевно, він розуміє мене, не чекає відповіді. Відкриває свою теку, дістає звідти кілька папірців, складає їх рівненьким стосиком, продовжує:
— Та боюся, що нічим не зможу тобі зарадити. Чоловік, на якого ти вказала, зник. Його не існує зараз.
Я хитаю головою. Не вірю. Це ж неможливо. Як у химерному сні, у реальності втілюються найстрашніші марева.
Офіціантка приносить йому замовлення. Забирає мою вже порожню пляшку з-під мінералки. Цікавиться, чи не хочу я чогось іще. Щоб не сидіти разом з ним за порожнім столом, теж прошу собі кави.
— Машина з цим номером, — продовжує батько, — справді значилася за цим чоловіком, — він простягнув мені мій аркуш, — але її знайдено розбитою. У ній не виявили жодних слідів крові. Було зроблено висновок, що під час зіткнення людей у салоні не було. Власника не знайшли, жодних заяв він не робив. Тож її забрали на штрафмайданчик, де вона стоїть і досі. Ось адреса, — протягує папірець, — можеш переконатися сама.
Я беру папірець. Треба буде з’їздити туди. Переконатися, що точно вона. Батько робить ковток кави, бере цукор, насипає кілька ложок у чашку й починає його розмішувати.
— Відомостей про те, що він загинув, теж немає. Мої люди перевіряли дуже ретельно.
«Дякувати Богу, він живий!»
Він знов робить ковток, залишається задоволеним. А тепер відкладає вбік ложку.
— Квартира… там ще каламутніша історія. Усі помешкання, що поруч, внизу та нагорі — порожні. І порожні вже не один рік. Належать різним людям, але вони там ніколи не жили. Тож сусідів, які б могли бодай щось знати про твого чоловіка, просто не існує. Він іще влітку, уже після того, як сталася прикрість із машиною, віддав письмове розпорядження про продаж квартири. І більше не є її власником. Вона записана зараз на людину, яка не має ніякого стосунку до цього чоловіка. Але так само стоїть порожньою. Новий власник нічого у квартирі не міняв, не чіпав меблів, не заселявся. Взагалі сусіди його ніколи не бачили. Ніхто з тих, хто насправді живе в тому будинку, не знав, що змінився власник.
 
Про те, що квартира порожня, я й сама знала. Не раз чергувала біля дому. Сподівалась принаймні побачити його. Світла у квартирі так ніхто й не вмикав. Власне, я давно підозрювала, що насправді він не жив у тій квартирі. Лише зі мною в ній зустрічався. Замала вона була для його вимог. Адже його розмір — це кількаповерховий будинок, щось схоже з тими, що він винаймав для нас у поїздках. От тільки де? У якому районі міста його справжній будинок?
Батько знов робить ковток кави.
— Залишився офіс. Він справді числився за цим чоловіком. Та є одна маленька, але дивна деталь. Він подав письмове розпорядження, завірене нотаріально, про продаж бізнесу. Усього свого бізнесу. Загалом, у цьому немає нічого дивного. Та нам стало достеменно відомо, що він на той час був у місті, тож і дивно, що діяв через посередників. Він продав усе. При цьому жодного разу не засвітившись під час здійснення угоди. Мої люди продовжили дізнання, і з’ясувалося, що нотаріуси заздалегідь мали розпорядження про запровадження процедури продажу. Тож виходить, що зникав він не терміново й планував утечу за кілька місяців до того. Ще певний час після того, як пішов від тебе, він здійснював операції, угоди, та, як свідчать факти, — усе через посередників. Можливо, це якраз вказує на те, що то робив не він. А можливо, не бажав світити­ся під час укладання угод. Та на сьогодні за ним нічого не числиться. Жодної фірми, жодного майна, жодного автомобіля.
Чоловік, якого нема. Це лише я могла в таке вляпатися! Ні, ну правда! Як у таке можна повірити?!
— Нам вдалося відстежити, куди було переказано більшість грошей. Але то офшор. Кінцеве призначення втрачене. До речі, про гроші.
Він робить паузу, заповнюючи її ковтками кави.
— Ти не знала чи вирішила не казати мені, що він відкрив рахунок на твоє ім’я?
— Який рахунок? Коли? — звістка мене шокувала.
— Депозитний рахунок приблизно три роки тому. Сума чимала, а доступ до неї невдовзі відкриється. — Він простягнув мені папірець із цифрами. — Це навіть раніше сталося, ніж він квартиру для тебе купив.
Досі я сиділа не ворухнувшись. Дивилася лише на його обличчя. Остання новина, мабуть, стала найболючішою. Я схопилася за голову, нервово провела по волоссю.
Чорт забирай! Чорт! Я не хочу так! Усе мало бути інакше! Чому саме я?
— Він від початку знав, що покине мене, так? — власний голос здався захриплим. — Заздалегідь потурбувався про відкуп…
Батько помовчав якийсь час. У його очах я бачила жаль. Це допомогло опанувати себе. Адже він свого часу зробив те ж саме — пішов від моєї матері.
— Можливо, так. Та хіба багато ти зустрічала чоловіків, які б відкупалися такими подарунками? Можливо, він хотів захистити тебе про всяк випадок. Можливо, підозрював, що йому щось загрожує, тому й не розповідав тобі нічого, щоб не була замішана. Можливо, справді знав, що рано чи пізно йому доведеться піти, а тебе взяти з собою не зможе. Тому хотів, щоб ти була забезпеченою. Складно сказати, що там сталося насправді. Усе дуже неоднозначно. Ясно лише одне: щось сталося. Очікуване ним чи ні — для тебе не має жодного значення, правда? Результат один і той самий. Убили його й десь заховали тіло, чи він планував утечу, чи його примусили втекти обставини, чи він зараз тут, чи десь за кордоном… Невідомо. Під своїм ім’ям кордону він не перетинав. Похований під ним не був. Єдине, що тебе може втішити, це те, що ти в нього була одна. Принаймні в той час, коли ви зустрічалися. Мої люди не виявили дружини, минулої чи теперішньої. Дітей також немає. Ти єдина, з ким він мав близькі стосунки останні кілька років. Зараз ми намагаємося дізнатися ім’я, під яким він би міг зникнути, від чого тікав. Ти, бува, не знаєш?