Мрія метелика
Це точно колись закінчиться.
Жену від себе дурні думки, щоб не наврочити.
— Я зварила каву. Таку, як ти любиш. Ходімо?
Він залишився під аркою, мовчки спостерігає за моїми діями. Я знімаю з плити каву, шоколад розтопила раніше. Дістаю дві чашечки. Обережно змішую каву з шоколадом. Додаю трішечки коньяку. Це в нього я підгледіла рецепт. Ставлю філіжанку на блюдечко — одну, потім другу. Здається, у мене ще яблуко було, можна нарізати шматочками…
Він підходить зі спини. Завмираю. Ніжно цілує в шию, проводить пальцем по оголеній спині. По моєму тілу ллється солодка знемога. Боже, цей чоловік витяг мене з ліжка посеред ночі, а я млію від його дотиків і почуваюся на сьомому небі від щастя!
Я точно божевільна — і щаслива у своєму божевіллі!
Нехай це ніколи не закінчується! Мене цілком влаштовує те, як усе воно в нас є.
Він відпускає мене, робить крок назад. Тепер я можу обернутися до нього. В обох руках тримаю горнятка. Одне протягую йому. Він вдячно киває, робить ковток, схвалює. Тепер можна й самій. Добре вийшло, насичене смаком. Йому має сподобатися.
Тут я схаменулася.
— Ти голодний? У мене є…
Та він не дає закінчити, махає, що ні.
— Я інакше голодний, мала…
І я щаслива те чути.
Ми поринаємо в бурхливий вир, в якому не існує меж, в якому пропадає цілий світ, і я тану в тому всесвіті відчуття, розчиняюся, кричу — від болю, від насолоди, і благаю, щоб не зупинявся.
***Спати вже не було сенсу, за півтори години збиратися на роботу. Ми просто лежали та ліниво про щось розмовляли. Тепло, він поруч, хороше. Я обожнюю слухати його голос. Лежу на його плечі, розслаблена й задоволена. У кімнаті видно, адже фіранки не були щільно закритими, а головна площа міста добре освітлена. Світло вуличних ліхтарів малює по всій кімнаті чудернацькі візерунки. Мабуть, я все ж задрімала, бо дзвінок телефону пролунав на весь світ і різко вирвав мене із розніженого його близькістю стану. Погляд на годинник — ще занадто рано для справ! А він уже напружений, наче струна, підскакує з ліжка, хапає телефон і виходить з кімнати. Я щиро намагаюся не чути тих різких, сухих слів, що каже він через довгі паузи. Але вони долітають навіть через щільно закриті стулки дверей.
— Негайно!.. Сам виріши!.. Вони не посміють!.. Ще був час!..
Я встаю, накидаю на себе халат. Я вже розумію — зараз він піде. Саме тому було більш комфортно зустрічатися в нього. Болісно, коли йде отак, посеред ночі. І він про це знає. Здогадався. Я сіла в крісло, з кімнати не виходжу, чекаю, поки закінчить розмову. Кілька разів таке траплялося, але тоді ми були в нього. Тоді він просив вибачення за зіпсовану зустріч, відвозив мене додому й лише після цього їхав у своїх справах. Мені ці ситуації не подобалися. Та їх справді було небагато.
Усередині відчутно розливається прикрість. Вона впевнено перекриває почуття задоволення від ночі, від зустрічі, від його присутності. Я опановую себе. Усе гаразд, адже я змирилася з тим, що так і не стала для нього ближчою за коханку. Він жодного разу не розмовляв зі мною про свої справи, ніколи — про спільне майбутнє. Треба заспокоїтися. Я не хочу, щоб він бачив мій сум.
Чую, що у ванній побігла вода. Ще за мить скрипнула вішалка, на якій висить рушник. Він заходить у кімнату, починає мовчки збирати речі. За мить переді мною постає не мій коханий, а чоловік, якого я взагалі не знаю: зосереджений, серйозний.
Чужий.
— Пробач. То термінове. Я мушу…
— Я коньяк у каву додавала, не думала, що за кермо сядеш, — єдине, що спромоглася промовити, щоб не видати свій стан.
Він тягне мене з крісла, огортає теплом своїх обіймів. Ми стоїмо так якийсь час, а потім він відпускає мене і йде. Я все ж кидаюся слідом.
— Зачекай, прошу, хвилиночку!
Він зупиняється, обертається до мене. Я припадаю до його губ. Хочу відчути його смак на своїх…
Він усміхається мені, перш ніж щезнути з мого життя назавжди. Я усміхаюся йому у відповідь.
***Тоді, у ту мить, коли він зачинив за собою двері, я ще не знала, що це кінець усього мого життя. А якби знала, то що б зробила? Стала б у дверях і благала б, щоб не йшов? Нічого б не змінилося. Він не та людина, яку б я могла переконати бодай у чомусь дріб’язковому. А коли вже мова йде про його справи, туди мені геть не було ходу. Я розуміла це, та все ж картала себе.
Я стояла й мовчки всміхалася в той час, як він ішов із мого життя.
Назавжди.
Розділ 5
А слабо, коли сумно, сміятися?! Слабо?!
Ще якийсь час я не знала, що все закінчилось. Як зазвичай ходила на роботу, жартувала з колегами, відвідувала спортзал, маму, читала, із натхненням віддавалася роботі.
Чекала. Тиждень, другий — таке бувало, все ж не кожні вихідні ми з ним бачилися. Місяць.
Тримаю себе в руках, удаю, що все гаразд, активно працюю. Роблю безглузду кар’єру. У мене навіть виходить. На другу мою річницю перебування в компанії виходжу з-під опіки Ірини Анатоліївни. Очолюю новий, щойно створений відділ інноваційних проектів. Сприймаю це як шалену насмішку долі. Ось тобі заміна. Насолоджуйся! Адже казала йому, що волієш зробити кар’єру! Що не маєш бажання бути домогосподаркою. Отримуй!
Боже, яким непотребом стає все це, коли не одержуєш найголовнішого, того, чого від всього серця прагне все твоє єство! Коли нема поруч того єдиного, кого хочеться бачити, чий голос хочеться чути, чиї дотики та пестощі волієш відчувати кожною частинкою свого тіла. Увесь час, просто зараз.
Одного разу він запитав мене, чим би я хотіла займатися, якби не мала потреби заробляти на життя. Я ніколи не мислила такими категоріями. Розуміння, що людина мусить працювати, щоб заробляти на хліб насущний, закарбувалося в свідомості з дитинства, оскільки жили ми з мамою дуже бідно. Відразу навіть не могла бодай щось сказати. А згодом, подумавши, знайшла відповідь.
— Я б воліла давати людям надію.
От і мені б зараз надію втримати. Щоб хтось запевнив, що все буде гаразд. Що він мене не покинув. Що неодмінно повернеться, просто в нього там якісь непередбачувані тривалі обставини.
Увечері, коли ніхто не бачить, зачиняюся вдома й дивлюся лише на телефон. Усюди ношу його з собою, до ванної беру. «Ворожу» над ним, аби тільки зателефонував. Саме зараз. Саме в цю мить! Нічого не скажу, не дорікну ані поглядом, ані звуком. Удам, що нічого не було. Аби лише прийшов. Аби пригорнув до себе, охопив своїми обіймами, торкнувся губами губ. Аби відчула тепло його тіла та смак солодких поцілунків. Аби промовив те своє «мала», просто був поруч.
Марно. Усе марно, усі благання в порожнечу.
Клятий шмат пластику мовчить.
***Минуло кілька місяців. Мене нічого не радує! Я схудла. Речі висять, наче й не були моїми. Наче з чужого плеча зняті. Я поступово перетворююся на ходячого мерця, в якого є лише одна ідея, одне-єдине палке бажання: «Нехай він приїде!» Приїде просто зараз, у цю саму мить. Без огляду на всі справи. Усе покину, за ним піду. Так, він видресирував мене слухняно чекати, але всьому є межа. Є різниця чекати тиждень-місяць чи чотири місяці?! Порушую його наказ, намагаюся дізнатися бодай що-небудь про нього. Сумнівів, звісно, дуже багато. Тут і його заборона робити це, і пам’ять про те, як одного разу зателефонувала, і з того не вийшло нічого путнього. Тут і шалені думки про те, що з ним щось сталося, а я, наче остання дурепа, чекаю. Або раптом він мене просто покинув? Довгий час зважую, чи варто, чи не зроблю гірше?
Наважуюся.
Звертаюся до свого директора. Наче поміж іншим цікавлюсь у нього, чи не знає він часом, як знайти того нашого інвестора, що ще на початку моєї кар’єри вкладав гроші в проект. Директор занадто зайнятий. Відповідає, навіть не замислившись, нащо він мені взагалі потрібен: