Мрія метелика

Крапкою, разом із якою я остаточно зрозуміла, чого саме він домагався цим цирком, стало його звернення до Антона Максимовича, коли відклав убік філіжанку й поглянув на свій годинник:
— Я перепрошую, та часу вже геть не залишилося. Проект справді цікавий, і я б іще поспілкувався з вашою працівницею, та навіть гадки не маю, коли тепер вийде. Я поки що не готовий прийняти остаточне рішення.
Антон Максимович намагається не виказати свого розчарування, вони обидва встають, те ж саме доводиться робити й мені. З жалем дивлюся на свій неторкнутий салат і надкушену котлету. Він тисне мені руку, затримує цей жест трохи більше, ніж варто було б незнайомій людині, чи то діловій партнерці, прощається, та я розумію, що свою гру цей чоловік ще не завершив.
Так і є.
Уже біля самих дверей він зупиняється.
— Слухайте, а чи можете ви зараз відпустити дівчину зі мною? Я їду до себе в офіс, по дорозі та перед нарадою буде час продовжити спілкування й все остаточно з’ясувати. А там уже я викрою час і приїду, якщо вирішу, що воно того варте.
Відверте зізнання варто тлумачити: «У мене буде секс із твоєю працівницею, а потім я проведу свою дурну нараду…»
Антон Максимович цього не знає, вагається лише кілька секунд, та я випереджаю його.
— Я не можу! — майже викрикую це, чим неабияк дивую і директора, і свого коханця.
Схоплююся, пояснюю директорові (з коханцем і так усе ясно: якщо втовкмачив собі щось у голову, то не відмовиться, і пояснюй чи не пояснюй — несуттєво! А для директора то може стати аргументом):
— У мене звітний період зараз. Адже ви знаєте, як прискіпливо Ірина Анатоліївна ставиться до звітів. Я не встигну все здати вчасно! Вона буде незадоволена.
— З Іриною Анатоліївною я домовлюся, вона дасть вам відстрочку, — відповідає мені, а я спостерігаю, як по-хижацьки блиснули очі мого коханця.
«Все одно буде по-моєму!» — каже цей погляд. І я розумію, що так. Мені нікуди від цього не дітися. Забираю зі стола свою пляшку води, кидаю ще один погляд на обід і йду по речі.
— Документи щодо проекту візьміть, — чемно нагадує мені гість, наче вони йому справді будуть цікаві.
— Аякже! — кажу йому й рішуче йду з їдальні.
  
Розділ 3
 
 
Любов не може існувати без пристрасті й болю. Саме пристрасть і біль роблять її такою прекрасною…
 
У нашому краю вересень — це лагідне подовження літа. Уже немає шаленої спеки, вранці трішечки прохолодно, та вдень сонце добре зігріває все навколо. Дерева ще геть не мають осінніх кольорів, хіба що пожухла трава та коробочки з насінням гібіскусу на кущах вказують на те, що вже доволі скоро тепло завершиться.
У його машині прохолодно. Навіщо він увімкнув кондиціонер? Та я не маю наміру про щось просити в нього. Ані озвучувати, що голодна, ані казати, що мені холодно. П’ю свою мінералку, щоб утамувати обурення шлунка. Може, бодай трохи полегшає. У його бік не хочу й дивитися. Секс у нього перед нарадою буде! От улаштувати б йому обговорення, та ніякого сексу. Я навіть уявила собі його здивовану фізію. Та потім схаменулася. Кого я обдурюю? Варто йому лише торкнутися…
Секс перед нарадою.
Ненавиджу це слово! Грубе, звіряче! Я хочу кохатися з ним, а не сексом займатися. Кохатися, хіба він не розуміє мене? Хіба не відчуває різниці?! Адже читає кожну мою думку!
— Гей, мала, ти над чим так глибоко замислилася? — він штовхає мене в плече.
Поки збирала речі й виходила до його машини, я встигла добряче накрутити саму себе, тож відповідаю доволі агресивно:
— Ти розумієш, яку свиню мені підклав? Думаєш вициганив вихідний для мене, побавився та й годі?!
Справді, що я завтра казатиму директорові? Що провалила переговори й ніяких грошей не буде?! Що я нездара?
— А що ще ти хотіла?
Я сплескую руками. Розлючена, відповідаю йому, що волію, аби його не було в моєму житті. Взагалі ніколи. Жодного дня! Сміється. Він завжди насміхається з мене.
— Ти дивно поєднуєш у собі бажання протидіяти й бути підлеглою. Може, саме тому ти так запала мені?
 
Освідчення з його вуст.
З огляду на наші стосунки (чи можна це взагалі називати стосунками?) це справді можна вважати освідченням. Іншого не дочекаюся. Мовчу. Що тут можна сказати?
Він вирулює на стоянку біля магазину, зупиняє машину, протягує руку до мого обличчя, ніжно, кінчиками пальців, торкається щоки, шиї, проводить по волоссю, прибирає з лоба неслухняне пасмо, потім збирає волосся докупи, відтак різко хапає й тягне до себе. Ловлю його долоню, щоб відпустив, скрикую, та він накриває мої губи поцілунком. Відпускає волосся лише тоді, коли розуміє, що я вже не пручаюсь, а лину до нього.
Поцілунок, який не варто закінчувати, за яким мусить бути продовження, не має значення де, як… І справді, його пальці похапцем задирають мені сукню, нишпорять по стегнах, шукають трусики. Господи, як же я скучила за ним, за його поцілунками та пестощами! За його такими теплими долонями, за його владним поглядом…
Роблю над собою шалене зусилля й все ж відштовхую його.
— Я не хочу бути твоїм сексом до наради.
— Що?
Я встигла поправити сукню, сіла рівно, категорично прибираю його долоню з мого стегна. Повторюю. Він знов сміється. Крізь сміх пояснює:
— Мала, я щойно з літака, яка нарада?
Я не вірю. Схоже, він зрозумів це, каже:
— Обернися, — і показує на заднє сидіння.
Я слухняно обертаю голову. На задньому сидінні лежить величезна чорна валіза.
***
Його квартира була ідеально чистою. Жодної ознаки якогось запустіння. Це було дивно, якщо згадати, що його не було вдома півтора місяця. У холодильнику свіжі продукти, навколо на меблях ані пилинки. Тож до нього приходить хтось і прибирає. Бо дві валізи в руках (друга була в багажнику) свідчили: те, що він щойно з літака — чиста правда.
Подумала це й відразу ж жахнулася. Адже я весь час шукаю підступу в кожному його слові. Адже він мені ніколи не брехав. Якщо щось казав — то воно так і було. Він без жодних докорів сумління міг не відповідати чи ігнорувати мої запитання. Напевно, саме тому через його скритність я й оцінюю кожне його слово. Наче вимірюю, чи може воно бути правдою. Але ж все одно це не є нормальним для здорових стосунків.
Відразу ж себе й втішаю. Від самого початку, з першої зустрічі наші стосунки не були здоровими. Тож чому тепер можна дивуватися? Він пропонує мені прийняти душ з дороги, сам вичікує певний час і приєднується. Тут нічого не відбувається. Він цілує мене в губи, у плече, загортає у м’якенький, ідеально білий рушник і просить вийти. У кімнаті на ліжку я бачу комплект білизни. Червоний колір (от він його справді полюбляє!), ніжна, приємна на дотик. Тканина, зовсім не схожа на ті, що купую собі я, — і це врахуйте, що отримавши свої комісійні, я пішла й купила собі кілька комплектів дорогої, за моїми мірками, білизни у фірмовому магазині!
Мерщій скидаю з себе рушник. Бо якщо б він приготував це для когось іншого, не викладав би зараз на ліжко! Зрозумілий натяк — хоче, щоб я вдягнула саме це. Підходжу до дзеркала, розглядаю своє відображення. Усе ідеально! Зібрало груди так, наче вони зовсім і не маленькі, підтягнуло сідниці, підкреслило мою тоненьку талію. Він неймовірний! Питання про мій розмір завжди ставить мене в глухий кут, доводиться згадувати обхват, там ще чашечки різної форми… Як йому вдалося купити отак, навмання та ще й не прогадати?!
Чую, що вимикає воду. Миттю оглядаю кімнату, оцінюю, вигадуючи, як зустріти. Біжу до ліжка. Воно в нього широке, набагато більше за звичайні двомісні ліжка. Жодного разу не чула, аби скрипнуло, що б ми на ньому не виробляли. Стаю в ліжку на коліна й піднімаю за голову руки.
Чоловік заходить до кімнати. На стегнах короткий рушник, який він ледь стягнув на боках, ось-ось упаде. Другим на ходу витирає волосся та обличчя. Він завмирає на мить, побачивши, як саме я його зустрічаю, відкидає вбік свій рушник, миттєво здирає той, що на стегнах, і хижаком кидається на мене.