Тінь аспида

— Це було жахливо, Мурате…
Чоловік поцілував її вологу скроню.
— Не треба, не треба згадувати…
— Згадувати? Мурате, та я не певна, чи зможу коли в житті забути той жах. Я не знаю, отруйною була та змія чи ні, але в неї були такі страшні очиська, мов скляні… А чи забуду я коли її сичання? Та я помирати буду, а його не забуду. Як ви можете тут жити, у цьому зміючнику?
Мурат перенизав плечима.
— Ми звичні до них з самого дитинства. Я зростав майже у пустелі, Елло, поряд ізраїльських кібуців, і змій там, я тобі маю сказати, вистачало. Мого дідуся вкусила якось отруйна гадюка, коли він ішов пустелею й навіть не чіпав її, а просто відкинув якусь суху гілку в те місце, де грілася на сонці та гадюка. Він потім переповідав, що вона накинулася на нього так швидко, що він не встигнув і кроку зробити… Вони, ті гадюки, взагалі наче скажені, й зустрічатися з ними в пустелі завжди є не надто приємно, але я сам якось уникав близького спілкування з тими пустельними красунями.
Елла здригнулася.
— А твій дідусь… що трапилося з ним?
— Його врятувала бабуся, було в її пам’яті якесь там замовляння, хоча дідусь зізнавався мені, що не так йому її бурмотіння допомогло, як добрячий ковток забороненого Кораном спирту та розведений у воді нашатир.
— А через скільки помирають від укусів?
Мурат зітхнув.
— По-різному, залежно від того, яка саме змія вкусила, можна й за п’ять хвилин сконати…
Елла здригнулася.
— П’ять хвилин, — вражено пробурмотіла вона, вкриваючись холодним потом, і тільки зіщулилася, коли до номера повернувся управитель і вклонився.
— Маю сповістити вас, що вправними діями охорони нашого готелю у вбиральні вашого номера було вбито влучним пострілом вогняно-жовту гаю, єгипетського аспида завдовжки півтора метра…
Елла затремтіла.
— Це… це отруйна змія?
Управитель поморщився.
— Надзвичайно отруйна… Людина від її укусу помирає за десять хвилин.
Елла слухала його й відчувала, як страх знову крижаними пазурами вхоплює серце, а в пам’яті воскресають ті жахливі хвилини, коли змія готувалася на неї напастися… Якби вона не встигнула вискочити в двері, відчувши дивну й несподівану силу, то померла б за якісь десять хвилин… І Мурат, повернувшись з хамаму, знайшов би її охололе тіло… Щось трапилося з нею від тої думки, й вона закричала, в неї почалася істерика, й за хвилину вона вже билася в руках Мурата, не помічаючи нічого, не чуючи, як гукнув він роздратовано до вправителя:
— Лікаря!
Єдине, що чула вона в ту мить, — то зміїне сичання, мов убита гая — воскресла та страшна — знову була поряд, зовсім поряд, чекаючи, аби повторно кинутися на неї зі вбивчою силою…
Щось укололо її в руку, й страшне те сичання почало вщухати, поступаючись місцем тиші…
Елла поснула.
Вранці вони повернулися до Аммана.
***
Йорданія
— Ви повернулися так рано, пані?
Очі темношкірої служниці сторожко спостерігали за високою стрункою постаттю Фатіни, котра увійшла до своїх покоїв повільною, наче втомленою ходою. Нурі, вбираючись у покоях і потай копирсаючись у дорогоцінностях, застигла, перестрашившись, що господиня зараз помітить діамантовий браслет на столику й Нурі знову скуштує важкого, болісного поличника.
Але Фатіна не звернула жодної уваги ні на служницю, ні на браслет. Замислена й похмура, вона повільно пройшлася, суплячи темні, ідеальної форми брови під блакитним шовком тюрбана, потім, мов щось пригадавши, поглянула на Нурі. На якусь мить шкодливій дівчині здалося, що господиня вдарить її, й вона зіщулилася усім тілом за звичкою, але Фатіна руки не підняла.
— Так, я повернулася, — відповіла тільки якось неуважно. — Я посварилася з тіткою, тому й повернулася.
Нурі згідливо закивала, рада з того, що й нишпоріння її не помітили, й поличником не почастували.
— Так, тітки — вони ті ще змії!
Фатіна здригнулася.
 
— Змії… Що тобі відомо про змій?
Нурі знову відчула страх, побачивши очі господині.
— Н-нічого, пані.
— Тоді чому бовкаєш про змій?
Нурі витріщила свої й без того банькуваті очі.
— Я тільки мала на увазі те, що моя тітка… вона… як змія…
Фатіна роздратовано майнула рукою.
— Що за дурниці? Іди геть. Я хочу побути сама.
Нурі, перестрашено лупаючи очима під пильним, невдоволеним поглядом господині, прожогом кинулася з покоїв, безпомилково відчуваючи, що ще трішки — й поличником її таки почастують. Мала в тому вже досвід.
Фатіна застигла посеред кімнати, намислюючи щось темне, налитими кров’ю, широко розплющеними очима втупившись у зачинені за служницею двері. Відчувала: ще хвилина — й ухопила б оте дівчисько дурне власними руками, вп’ялася б з нелюдською силою, виміщуючи всю ту злість, що копичилася зараз у неї всередині, й не відпустила б, допоки б служниця не задихнулась. Так, вона була злою, неймовірно лютою, важко дихала від тієї злості, задихалася від неї. Висока, струнка постать її в довгій сукні бузкового кольору, з блакитним тюрбаном на голові, закам’яніла посеред кімнати, нагадуючи чимось ту змію, про котру вона думала. Пальці судомно стискалися, вимагаючи в обійми свою жертву. Фатіна ледь стримала себе, аби не кинутися хоча б на ту шахрайку Нурі.
Елла полишилася живою.
Після нападу полишилася живою!
— О Аллах, чому ти так бережеш ту кляту невірну? — запиталася вона в тиші власних покоїв і в якусь мить, не втримавшись, не в змозі тримати в собі страшну напругу, вона засичала від безсилої люті й вхопила перше, що трапилося під руки, й жбурнула у двері. Скринька з коштовностями гепнулася об стіну, висипаючи на діл вміст, але Фатіна ледь поглянула на них, закружляла, хапаючи до рук то вазу, то ще якусь річ і жбурляючи. У якусь мить вона ухопила дорогу порцелянову фігурку рабині-негритянки й безжально кинула її в дзеркало, байдуже спостерігаючи, як те розсипається на друзки.
Нурі, нажахана гуркотом, засунула у шпаринку в дверях своє допитливе личко й до неможливого вирячила свої банькуваті оченята, з подивом спостерігаючи, як господиня трощить свою кімнату. Але заходити й зупиняти її навіть і думки не мала. Вона хоч і не вирізнялася кмітливістю, але все ж клепки в голові мала й розуміла, що зайти зараз до покоїв означає не що інше, як поділити долю розтрощених речей. Ні, вона й зі шпаринки за усім поспостерігає, а коли господиня воліє рознести кімнату — то вже її справа.
За декілька хвилин Фатіна вгамувалася.
Безсило опустилася на ліжко, застигла від неймовірної втоми.
Допитливе личко Нурі зникло зі шпаринки.
Фатіна важко дихала й приходила до тями, досить байдуже поглядаючи на влаштований нею безлад. Інше зараз володіло нею й тримало думки, а на такі дрібниці, як розтрощена кімната, вона й уваги не звертала.
Яку надію покладала вона на ту змію, а та тварюка повзуча не виправдала її сподівань. Замисливши вбити суперницю, Фатіна довго міркувала над тим, як відправити ту до пращурів, і хотілося не просто вбити, а примусити постраждати за те, що наважилася з’явитися в житті Мурата. Отрута… Можна було застосувати й отруту, але в Аммані це було майже неможливим, у Тунісі видавалося більш імовірним, але небезпечним… І тоді вона пригадала Рашида. Пригадала, як його коханкою та підлеглою чула розповіді про його родича, котрий тримав змій як найманих убивць. Взагалі Фатіна ще з дитинства пам’ятала, з якою пошаною в них, у Єгипті, ставилися до аспидів, вважаючи їх за священних, а дехто навіть приручав тих мерзотних плазунів, тримаючи вдома, мов песиків чи котів. З таких людей був і родич Рашида.
Фатіна вагалася, але все ж зателефонувала Рашиду, гадаючи, що він, можливо, й розмовляти не схоче, забувши за ці роки, коли вона була належною спочатку Хасану, а потім стала дружиною Мурата.
Та Рашид несподівано зрадів її дзвінку.