Гімназист і Чорна Рука

Дівчинка, уникаючи прямого погляду лисого, поквапилася залишити передпокій. Джентльмен задріботів за нею. Суха дама гордо розвернулася й так само забралася, лишивши Раєвського та його гостей самих. Аж тепер господар звернув увагу на присутність Юрка.
— Де ти вчишся?
Питання було несподіваним — яке лисому діло?
Проте Туряниця-молодший чемно відповів:
— Перша зразкова, — і тут же додав: — Восьмий клас. «Б».
— А з Лізою ти хіба не знайомий?.. Ну, звісно, ні! — Раєвський картинно постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Ми ж перевелися туди щойно цього року. Ліза вчиться в «А» класі. І в вас, напевно, різне коло друзів та коло інтересів.
Тепер Юрко згадав — мигцем бачив хазяйку бульдога в коридорі. Нічого особливого. Він і до дівчат зі свого класу не надто ще придивлявся.
— Місце, де навчається мій син, має якесь значення? — поцікавився тато, і Юрко відзначив ледь помітні зміни його тону.
— Для мене — ні. Я вже отримав освіту. Ви теж, зрозуміло. Ми з вами знайшли себе в житті, бо змалку розуміли, що таке дисципліна, закон та чинний суспільний лад. Тому мене влаштовують порядки Першої зразкової. Отже, ми, як кажуть тепер, з вами на одній хвилі. Тож спільну мову знайдемо. Мене чекають у мерії на прийнятті, зустріч із іноземними інвесторами. Та все ж дозволю собі затриматись. Треба дещо з’ясувати і прояснити. Прошу вас.
Раєвський жестом показав на двері, які напевно вели до його кабінету. А коли Юрко машинально посунув за татом, його зупинив холодний погляд.
— Юначе, вам пристойніше побути тут. Багато часу наша розмова не займе.
Гімназист — нічого робити — лишився.
А інженер Туряниця пройшов до кімнати. За ним ступив Раєвський.
Двері зачинилися.
  
Розділ восьмий
 
Тут гімназист чує, як бреше його тато
 
Якийсь час Юрко тупцяв на місці.
Не дуже довго, бо щось підказувало зсередини: там, за дверима, просто зараз вирішується доля Джентльмена. Не сподобався хлопцеві господар дому, та це ще нічого не означає. Не подобалися йому також і деякі вчителі в гімназії, і багато хто з тих, з ким учився під одним дахом.
Та якби ж лисий подякував, хай сухо і без радості, навіть не давши обіцяної винагороди, Юрко, проковтнувши кривду, пішов би геть. Чужий собака загубився, його знайшли і відвели додому. Все правильно зробили. Треба було б змиритися. Перечекати. І при нагоді заговорити про те, що нікому песик удома не заважав. Усі з ним гралися, навіть тато за короткий час звик.
Але ж господар не подякував.
Розуміючи, що чинить погано, не личить так робити хлопчикам із порядних родин, Юрко все ж зробив кілька тихих кроків до дверей кабінету, позираючи краєм ока на прочинений вхід до кімнати, куди забралися Ліза, бульдог і противна Марта Ернестівна з її рипучим голосом.
Ось як вийдуть зараз усі разом, зловлять на гарячому того, хто підслуховує...
Принишк Юрко біля дверей. Нашорошив вуха. А потім зважився на ризикований крок: узявся за ручку, обережно потяг на себе, роблячи щілину. Пощастило гімназистові, не рипнуло, легко ходили двері — мабуть, петлі добре змащували. Не те, що в них удома — рип та рип.
Чути стало краще, хоч для певності Юрко щільніше притулив вухо до щілини. Судячи з почутого, розмова щойно почалася, і говорив Раєвський. Знав хлопець такі голоси. їхні власники не люблять, коли перебивають. Упевнені у вазі й важливості кожного свого слова, вони вбивають їх, мов цвяхи, міцно й наглухо. Вчитися мовчки слухати таких — ціла наука, яку не всякий осягне й опанує. Схоже, в інженера Туряниці виходило.
—... не давав цього оголошення, — говорив Раєвський тим часом. — Моя вихованка вчинила так без мого дозволу, за що буде покарана. їй узагалі заборонено користуватися соціальними мережами. Там ховається багато збоченців, пишуть різну дурню, і це взагалі забирає час. Інтернет — даність, але в нашому домі для Лізи він лише для навчання.
— Сподіваюся, ви покараєте її не суворо, — вставив тато, і його голос звучав спокійно та рівно. —
 
Не маю права влізати у ваші особисті родинні справи. Хоч, виховуючи своїх дітей, покарань не практикую.
— Під карою кожен розуміє, що хоче, — гостро сказав Раєвський. — Відповідати за скоєну провину люди мають вчитися змалку. І в моєму розумінні обмеження в деяких правах чи привілеях вдарить винного досить сильно. Інакше відповідальності не навчиш.
— Ваша донька...
— Вихованка, — перервав Раєвський. — Я взяв на себе зобов’язання перед дружиною дати пристойне виховання і належну освіту її доньці. Знаєте, я людина старої формації. Називайте консерватором, як хочете. Але на консерваторах тримається світовий порядок. Лізу виховую строго. Стежу, щоб навчалася лише того, що повинні знати підлітки її віку. Й навантажую рівно стільки, аби вона не мала часу та змоги займатися різними дурницями.
— Цікаво, якими саме дурницями, на вашу думку, шановний пане Раєвський, може займатися така чудова дівчинка?
— Різними, — відкарбував той, пропустивши комплімент повз вуха, і Юрко знову зрозумів: це — відповідь, іншої не буде. — Наприклад, пес. Я мав із матір’ю Лізи серйозну розмову після того, як дівчинка отримала цей дарунок на іменини від свого хрещеного батька. І ми погодилися, що дарунок недоречний.
— Слід розуміти, ви причетні до зникнення собаки?
— Хіба 
я
 схожий на того, хто зловить тварину, запхає в мішок, прив’яже камінь і викине її з мосту в Дніпро?
— Я зовсім нічого такого не мав на увазі!
І Юрко з прикрістю почув: тато виправдовується.
— Я заплатив Романові, своєму водієві. Коли Ліза в гімназії, з псом змушена гуляти моя тітка, ви її бачили. Вона живе з нами й дбає про дівчину. Мені цікаво, де ви знайшли собаку. Роман, бач, не впорався з обов’язком.
— Вашого бульдога привів мій син. З його слів, пес тікав від ватаги босяків недалеко від Ботанічного саду. Юрій любить собак. І я не заборонив. Але попередив: породисту тварину напевне шукатимуть. Припустити не міг, що англійського бульдога викинули на вулицю.
— Ніхто його не викинув, сказали ж вам, — кинув роздратовано Раєвський. — На цьому розмову вважаю вичерпаною. Я пояснив усе це вам, пане інженере, для того, аби ви мене не розчарували.
— Тобто?
— Скільки ви хочете, щоб забрати бульдога?
За дверима запала тиша. Завмер і Юрко, закляк на місці. Він не чекав такого повороту.
Нарешті тато прокашлявся.
— Як накажете розуміти вас, пане Раєвський?
— Назвіть суму. В межах пристойного, звісно. Тисячу доларів за позбавлення мене від противного пса не пропоную. Але п’ять сотень, думаю, досить. Вважайте це премією, обіцяною за знайденого собаку. І приймайте рішення зараз, пане інженере. Зробіть приємне синові.
— Синові?
— Слухайте, я ж не сліпий! Бачу, як світяться його очі! Він хоче цього бульдога, я — ні.
— Але ж він належав вашій вихованці.
— їй належить лиш те, що куплене за мої гроші для її потреб. Сукенки, білизна, взуття! Ви хіба не зрозуміли, пане інженере? Тут, у цьому домі, все вирішую я! Дивно, що маю пояснювати такі елементарні речі освіченій з виду людині! Ось, нате!
Судячи з усього, Раєвський простягав татові обіцяні гроші.
Юрко закусив губу.
Цього разу тиша тривала не так довго.
— Заберіть, — мовив інженер Туряниця, і Юрко впізнав цей голос: так батько говорить, коли його розриває від гніву, та він не має права давати волю почуттям, стримуючись із усієї сили. - Заберіть, пане Раєвський.
— Чому? Це — гроші, шановний.
— Матимете час — гляньте в мою візитівку. Побачите: я працюю на фірмі, де платять пристойно. Тим паче, що гроші мені не потрібні, ваша пропозиція збігається з моїм бажанням.
— Тобто?
Тепер Юрко пожвавився: татові вдалося збити пихатого чиновника з пантелику.
— 
Я дуже люблю собак. Мав намір подарувати своєму Юрієві чотирилапого друга. Та бачите, все складається. Наші бажання збігаються, пане раднику міністра.