Гімназист і Чорна Рука

Бульдог зручно вмостився на пузі і витяг перед собою коротенькі лапки.
— А третього варіанту тут не дано.
З цими словами гімназист махнув рукою собаці, бажаючи в такий спосіб доброї ночі, повернувся на бік і за кілька хвилин уже спав із почуттям виконаного обов’язку. Записку від імені Чорної Руки написав зранку, точно скопіювавши почерк із тієї, яку мав у себе. Вимагав принести триста гривень. Інакше Андронакі дізнається, що це саме Стороженко розгатив лиховісний монітор. Така провокація має спрацювати неодмінно.
Призначив і місце: роздягальня біля спортзалу. Нічого підозрілого, гімназійна баскетбольна команда саме тепер готувалася до давно заявленого товариського матчу з «тридцятками». Юрко призначив час, коли команда буде в залі. Тож випадкова зустріч у роздягальні виключається.
Єдине, за чим шкодував, — не можна взяти з собою Джентльмена. Пес у разі чого не дасть викритому Стороженку втекти. Нічого не поробиш, доведеться в критичній ситуації покластися на власні сили. Перед виходом з дому трохи повагався, але потай таки прихопив із кухні столовий ніж. Не гострий, та все ж якась подоба зброї, щоб хоч налякати якщо що.
Вловивши зручний момент, Юрко підсунув записку підозрюваному, а потім цілий день не зводив з нього очей. Не зміг простежити момент, коли Гліб її знайшов, заковтнувши наживку.
Зате потім, ловлячи Стороженка поглядом, переконався: подіяло. Бо той до кінця всіх уроків був ні в сих, ні в тих. Постійно озирався, ніби небезпека була за спиною, втягав голову в плечі, коли хтось його гукав, і навіть отримав погану оцінку з географії, не змігши показати на карті Південну Америку. Хоча жодного іншого континента на цій карті не було.
На тренування не пішов. Збрехав — нога болить. Сидів у залі, дивився, як інші восьмикласники стукають м’ячем і тренуються вціляти в кошик. Вибравши зручний момент, ковзнув у двері роздягалки.
Порожньо.
Зайшов у нішу за шафу біля стіни. Заховатися від сторонніх очей тут цілком можливо. З першого разу не помітять, матиме кілька секунд фори. Вперся плечем, мацнув ножика в кишені.
Зачаївся.
З того моменту час потягся — черепаха швидше повзе. Скільки чекав, не визначив. Рух попереду, збоку алеї, почув зненацька.
Здригнувся.
Та наступної миті напружився, зосередився, приготувався.
Почулися обережні кроки. Рипнули двері. Хтось зайшов.
Набрав Юрко повітря в легені, видихнув, зробив крок з-за шафи.
Перед ним стояла довготелеса постать.
Знайома.
Мартишок. Стьопа Шпала.
У спортивній формі.
Несподівана з’ява трохи збентежила і його. Навіть стиснув свої знамениті на всю гімназію кулаки. Розгледівши Юрка, повільно опустив уже занесену для удару правицю.
— Ти чого тут?
 —
 запитав здивовано. — Від кого ховаєшся?
— А ти... чого? — видушив із себе Юрко, витягти руку з кишені.
— Граємо, сам знаєш.
— Хіба вже закінчили?
— Ну, я вийшов на хвилинку. Там зараз стратегію розробляють. «Тридцятки» — шпана, але грають сильно.
— Без тебе розробляють? Ти ж ударна сила!
— Тобі яке діло! — Степан почав дратуватися. — Сам заховався в дірку, наче щось намислив. Я маю право в сортир вийти чи не маю?
Сказавши так, Мартишок демонстративно пройшов до туалету, хряпнув дверима. Лишався там неймовірно довго — так, принаймні, здалося Юркові. Якщо зараз зайде той, на кого він чекає,
Шпала виявиться зайвим. Або зірве засідку — або все зіпсує. Бо доведеться вводити його в курс справи, а Стьопа просто так не відступить. Має до Чорної Руки власний рахунок.
Нарешті Мартинюк закінчив усі свої справи в туалеті, вийшов, підтягнувши спортивні труси, і пішов геть, наспівуючи під ніс щось войовниче, і навіть не глянув у Юрків бік.
Не встиг Юрко перевести подих, як, розминувшись зі Шпалою, до роздягальні зайшов Голіцин.
Ось кого Юрко не сподівався побачити. Завжди байдужий до спорту, а тут — на тобі, явлення. На відміну від цибатого Мартинюка, цей не здивувався, угледівши Туряницю. Лиш зупинився, ніби чекав зустрічі, поцікавився:
— Ти чого не там?
 
— Ногу підвернув, — ляпнув Юрко.
— Погано, — мовив Лев байдуже. — Слухай, може, прогуляєшся? Думав, що всі в залі, і призначив тут зустріч.
— Комерція? Ніяк не награєшся?
— Вгадав. Тільки для мене це не гра. В роздягалці, — він вишкірився, — нема дорогих моніторів. Псувати нічого. А ти що тут загубив?
— Наші стратегію розробляють проти «тридцяток», — знайшовся Юрко. — Сьогодні не граю, потім буду. Мушу все знати.
— Так на полі треба бути!
— Чорт, ну в сортир я зайшов! Чого причепився! — сказав гімназист у манері Мартинюка.
— Сходив?
— Тобі яке діло!
Раптом у кишені Голіцина писнуло — прийшло повідомлення на телефон. Прочитавши, Лев невдоволено скривився.
— Перенесли місце зустрічі. Не виходить у нього, — він сплюнув на підлогу, розтер носаком черевика. — До речі, тобі ще треба? Як узагалі наші справи?
— Які — наші?
— Годинник ще потрібен?
Ніби Юркові думки прочитав.
— Викуплю, не журися.
— Гляди, бо покупця я вже надибав, — мовив Лев і подався геть, втративши інтерес до Юрка.
Той же повернувся назад, до своєї засідки. Вже починав сумніватися в успіху. Саме тоді, коли не треба, кругом починають нипати сторонні особи. Носить же їх усіх нечистий...
Юрко примостився за шафою. Знову налаштувався чекати.
Невдовзі знову почувся рух — хтось знову зайшов. Судячи з кроків — дуже обережно, скрадається.
А далі події побігли стрімко, наче винагороджуючи Юрка за терпіння. Бо озвався Стороженків голос:
— Гей, хто там, у дірці! Виходь, я тут!
Юрко ступив крок ліворуч. Опинився навпроти того, кого чекав і нарешті дочекався.
— Здоров, — процідив крізь зуби, й не знати, для чого, додав багато разів читану в книжечках про пригоди знаменитих детективів переможну фразу: — Все, маски зірвано!
Стороженко вкляк, нахилив голову, нагадавши старого ганчір’яного клоуна.
— Карти на стіл! — мовив Юрко, аби ще більше підсилити ефект.
— Отже, це ти, — з вуст викритого злочинця це прозвучало якось дуже несподівано, навіть ображено.
— А ти кого хотів побачити? — Юрко насупився так грізно, як міг, і ступив до Стороженка ближче. — Тепер я все знаю. І ти мені все розкажеш!
Гліб позадкував.
— Тю. Які маски? Які карти? Де ти тут стола бачиш? Що тобі розказати? Ось, подавися!
Стороженко поліз у кишеню.
Юрко теж сягнув, поспіхом висмикнувши звідти свого столового ножа.
Але Гліб витягнув руку одночасно з ним.
— Подавися, чорна душа!
Пальці стискали три пожмаканих папірці.
Три купюри по сто гривень. Він приніс, що вимагали у підкинутій записці.
  
Розділ сімнадцятий
 
Тут Чорна Рука знову погрожує
 
Настала Юркова черга вклякнути.
Усього чекав, але не такого повороту. Перевівши погляд із папірців на Стороженка й назад, він обережно запитав, знаючи, якою буде відповідь:
— Ти для чого мені гроші тицяєш?
— Аби вони тобі щастя не принесли! — відрубав Гліб. — Чорна Рука, Чорна Рука! Руки в тебе, бачу, білі. Душа чорна.
— Ти це вже казав.
— І ще раз повторю! Стільки, скільки треба буде! Гад! Останнє з людей витрушуєш!
Від обурення Юркові забракло повітря. Сильнішим за Гліба він не був, навпаки — той усе ж вивчав східні єдиноборства. Але міцнішим, спритнішим відчував себе точно — баскетбол як не як. Стрімко кинувся в атаку, проте Стороженко відскочив, не випускаючи грошей з пальців.
— Ах ти ж...
Та бойовий дух кудись зник. Бо Юрко остаточно зрозумів свою поразку. І від махання кулаками нічого не зміниться, легше не стане. Видихнувши, засунув ножика, що був тепер геть недоречний, навіть кумедний, і коротко сказав:
— Заховай свої гривні. Не потрібні вони мені. Двічі просити не довелося. Стороженко запхав гроші назад, потім запитав глухо: