Гімназист і Чорна Рука

Відведений час збіг. Блоховська підійшла, згребла клаптики в одну купу. Почала перебирати по одному. З кожним наступним прочитаним хмурніла дедалі більше. Десь на середині стиснула пальцями одну записку, виставила перед собою.
— Оце — хто писав? — і коли у відповідь залягла традиційна мовчанка мовила не сердито, а радше — сумно: — Вам це все жарти? Забавки? А мені не смішно! Якщо виводили друковані літери, думаєте, я не вирахую почерку? Клоуни!
Я вам цього не забуду: «Це зробив директор Андронакі»!
Цілоденне нервове напруження далося взнаки. Клас вибухнув реготом, а Блоха демонстративно розірвала провокаційну записку навпіл, потім — ще раз, а дрібні клаптики розкидала довкола себе. Далі несподіванок не трапилось: іншого, крім «не знаю», ніхто не нашкрябав. Згрібши записки і викинувши їх у сміттєвий кошик, Блоховська вийшла з класу, хряснувши за собою дверима.
Так спливла ще година.
А потім їх знову запросили до актової зали.
Цього разу директор виглядав уже не так войовничо. Він наче постарішав на очах, тримався якось приречено. Гімназисти, які ставилися до нього непогано, таким ще його не бачили, хоч всяке за останні роки траплялося.
— Я прошу вас подумати востаннє, — заговорив директор без передмов, тихо й твердо. — Бо це вже переходить усякі межі. Ніколи не думав, що доведеться займатися такими принизливими для всіх нас справами. Колектив, ми всі, ваші вчителі, наче перетворилися на якусь детективну агенцію. Добре, що в нас небагато класів. Та все одно не вдалося встановити, хто вчора лишився після уроків і міг зайти в комп’ютерний клас. Ми теж не змогли дізнатися, хто й для чого приніс до школи порцелянову фігурку. З неї нема практичної користі, а ви всі — люди сучасні і практичні. Тож я вирішив припинити розслідування. Але ви мусите зрозуміти, що так я цього всього не залишу.
У відповідь — тиша. Провів рукою по обличчю, витираючи щось невидиме простому оку.
І раптом заявив таке, від чого в Юрка перехопило подих. Він не чекав подібного зізнання. Та й ніхто не чекав.
— Знаєте, а я пишаюся вами. Всіма й кожним. Протягом дня жоден із вас не намагався потай переконати вчителів у своїй невинуватості. Ніхто не спробував утекти. Не знайшлося того, хто показав би на товариша, щоб усе це припинити. Ми провели не найкращий день. Маємо клопіт і мусимо рятувати репутацію перед закордонними товаришами. Проте ви врятували Першу Зразкову від внутрішньої ганьби. Серед вас є порушники. Впевнений — те, що сталося, вчинено незумисне. Так, того, хто це зробив, виключать без права повернення. Даруйте, але наші правила ви знаєте і всі з ними згодні. Ми називаємо вас дітьми, проте ви достатньо дорослі, щоб не розуміти наслідків. Проте серед вас нема зрадників. У наш час це дуже важливо, — Андронакі перевів подих. — Ви вільні. Розходитеся. Хай сьогоднішній урок більше ні для кого не повториться.
Він вийшов, не зачинивши за собою дверей. Але учні не відразу рвонули на волю. Навпаки, гімназисти якийсь час сиділи тихо, мовби їх не відпустили. А коли почали ворушитися й поволі збиратися, дивилися один на одного вже не так, як раніше. Спіймавши кілька поглядів, Юрко прочитав у кожному повагу. Й відповів тим самим Зрадників у класі не було. Навіть перед Стороженком доведеться вибачатися, бо погано подумав.
Виходили один за одним, хтось — поволі, хтось жвавіше. Юркові закортіло все ж підійти до Гліба, бодай на вухо сказати щось підбадьорливе Та враз помітив: щось відбувається — Голіцин робить дивні втаємничені знаки. Стороженко ось щойно товкся поруч із Левом, і раптом обходить Юрка, не дивлячись у його бік. Однак Голіцин дедалі активніше махав, підкликаючи, і Туряниця таки наблизився.
— Що таке?
— Пронесло.
— Без тебе знаю, — відповів Юрко, вирішівши не пояснювати товаришеві, на що вчора загадав, молячись перед собором.
— Щур міг накотити, — вичавив Лев.
— Не накотив.
— Але міг. Злякався.
— Кого?
Замість відповіді Голіцин простяг Юркові складений удвоє аркуш.
— Він знайшов це у себе в зошиті. Питав, чиї фокуси. Пообіцяв наступного разу не мовчати. Але цього разу хай так. Все одно злякався.
 
— Та кого?!
Запитуючи, Юрко тим часом розгортав папірець.
І відразу все зрозумів.
Точніше — зовсім перестав будь-що розуміти, окрім причини, чому Стороженко виявив не властиву йому солідарність. Бо прочитав:
СКАЖЕШ, ХТО НАСПРАВДІ РОЗБИВ МОНІТОР ДО РАНКУ НЕ ДОЖИВЕШ
Підпису не було. Відбиток унизу.
Чорна Рука.
— Бачив таке раніше? — запитав Голіцин.
— Ну так... Чув, — Юрко вирішив не посвячувати нащадка дворян у свої приватні справи. — Стороженко точно сам тобі це віддав?
— Можеш у нього спитати, — пирхнув Левко, беручи записку й ховаючи її в кишеню. — Я так само чув про погрози Чорної Руки. А бач, виходить, за нас вона.
— Він, — машинально поправив Юрко.
— Чому — він? — Голіцин глянув підозріло. — Щось-таки знаєш?
— Підкласти цю записку й підкидати інші може лише той, хто поруч. У нашому класі чи десь тут, у гімназії. Дівчата взагалі сьогодні трималися окремо, кучкувалися. Переймалися більше за нас.
Левко подумав, ствердно кивнув.
— Отож, — Юрко з виглядом того, хто все на світі знає, тицьнув пальцем у стелю. — Ким би він не був, ти правий: без втручання Чорної Руки сьогодні Стороженко міг не витримати. Йому вилетіти з Першої зразкової не можна, бо це для його батьків справа ого якого престижу. Бог його розбере, що він за один.
— Хто — Щур?
— Та забудь про нього вже! Я про Чорну Руку! Тих лякає, тих рятує, — Юрко зітхнув, аж тепер відчувши, як вимотав його цей довгий день, один із найважчих на його пам’яті. — Слухай, давай по хатах.
Голіцин плеснув товариша на прощання по плечу, але, зробивши кілька кроків, розвернувся і спитав:
— Слухай, ти годинника в мене купувати не передумав?
Кому — що, зітхнув Юрко. Швидко ж попустило гендляра. Але питання важливе, бо ж гроші збереглися, Чорній Руці не дісталися.
— Побачимо. Подумаю до кінця тижня, — пообіцяв він, і Лев аж тепер, нарешті, пішов.
Потупцявши ще трохи, подався до виходу і Юрко, покинувши гімназію одним з останніх.
Батьки не чекали на нього на шкільному подвір’ї, і це гімназистові дуже сподобалось. Ще бракувало, аби на татові, а тим паче — на мамині допити довелося все детально пояснювати. До того ж Юркові самому ще не все було ясно. До втручання Чорної Руки — так, але після — суцільна загадка.
Міркуючи так, він проминув Володимирський собор і Ботанічний сад. Згадав, як хрестився вчора, просячи порятунку й підтримки. Хай там як, але отримав. Посунувши далі, Юрко знову занурився в думки і не помітив, як дійшов до свого двору.
їхні вікна світилися.
А перед ним маячив двірник Григорович в оранжевому жилеті, старій бейсболці і з мітлою. Чого це він так пізно вибрався, зазвичай по обіді двірницька братія вже не працює, зранку все робить.
Може, аварія яка, воду перекривають чи ще там що...
Юрко привітався, бо завжди вітався з двірником.
— Де тебе оце чорти носять! — почулося у відповідь.
І лише тепер гімназист звернув увагу: двірник був нижчий, ніж завжди, і трохи грубший.
— З четвертої тебе тут пильную. Ти ж десь у такий час свого бульдога вигулюєш. Кость Григорович усе мені розповів, — промовив відставний міліціонер Назар Шпиг.
  
Розділ тринадцятий
 
Тут Шпиг згодує подвиг столітньої давнини і пояснює, чому треба терміново шукати Чорну Руку
 
Дивуватися Юрко сьогодні теж утомився. Тому відповів так, ніби вони розпрощалися не тиждень, а лише пару годин тому:
— А де сам двірник? Ви його той, арештували?
— На чорта він мені здався, — відмахнувся Шпиг, тримаючи мітлу, наче вартовий рушницю. — Хоч він іноді й підказує квартирним злодюжкам, де, коли й кого не буде вдома... Хай із ним поліція розбирається.
— Чекайте, — стрепенувся Юрко. — Наш двірник... той самий... ну... наводчик, про яких пишуть у детективних повістях?